Отже, тутешнє спокійне життя чогось-таки варте, — додав Бергер.
Але Гольт квапливо перебив його:
— Не такий чорт страшний, як його малюють. Поживемо — побачимо. Ніхто не знає, що буде завтра!
Бергер усміхнувся.
— Як же це могло статися, що на одній батареї такі втрати? — запитав Гомулка.
— Накриє тебе вночі бомбами, як ковдрою, тоді й побачиш. Збиратимеш потім свої кісточки!
— Вночі? Це, мабуть, якась безглузда випадковість?
— Випадковість? — вигукнув Бергер. — Бомби кидають прямо в ціль! Ти думаєш, їм зверху не видно? Вони ж не сліпі. Як почнуть палити наші шприци з надульними гальмами, то навіть з місяця видно! — Він затоптав недокурка.
— Стривай ще, — сказав Гольт. — Як ти гадаєш, нас усіх поставлять до гармат чи, може, кого візьмуть на… радар?
— Вас познайомлять з радіолокатором, з приладом для керування вогнем, далекоміром, оптичною трубою і засобами зв’язку, — пояснив Бергер. — Здорових зарахують у вогневий взвод, а здібних математиків пошлють до приладів. Вас розподілять так, як їм треба. Всюди однакова гидота. Для мене найкраще — гармата. — Він показав на вогневу позицію, що містилася на підвищенні за валом і нагадувала собою фортецю. — На батарейному командному пункті — по-нашому КП — завжди стовбичить шеф, і як тільки що не в лад, зразу ж будеш повзати по-пластунськи. Там, правда, більше дечого побачиш, зате біля гармати почуваєш себе вільніше. Тут ти серед своїх, та ще коли командир чуйна людина.
Вечоріло. В небі прогудів літак з яскравими бортовими вогнями. Хлопці дійшли разом до бараків; тут Бергер попрощався з Гольтом і Гомулкою, і ті попрямували до своєї нової домівки. В темряві на дорозі нерухомо стояв Готтескнехт. Задерши голову, він стежив за літаком, що кружляв над містом. Обминути вахмістра було неможливо.
— Підійдіть сюди!
— Зараз він нам вліпить по п’ятірці,— прошепотів Гомулка, потім вголос: — Пане вахмістр!
— Ходили на вечірню прогулянку?
— Вирішили трохи роздивитися, пане вахмістр!
— Ну, почули щось нове? Щодо вашого… призначення і таке інше?
— Так точно, пане вахмістр! — «Навіщо брехати?» — подумав Гольт.
— Ану розкажіть. Цікаво, чого ви наслухалися?
— Про Гамбург, пане вахмістр, — відповів Гольт. — Кажуть, що там був справжній… розгром… І про Рейнську область…
— Виявляється, ви й справді дещо вивідали! Розгром!
Чудово сказано!.. Вас я вже знаю, — звернувся він до Гольта. — Прізвище ваше Гольт, а ваше… чекайте-но… Батько юрист, це я запам’ятав, ось тільки прізвище…
— Курсант зенітної служби Гомулка, пане вахмістр! — прокричав Зепп.
— Чого це ви так кричите? Ви що — хворий? Хто ж кричить у такий мирний чудовий вечір? — Готтескнехт дістав сигарету, Гольт, повагавшись, підніс йому вогню.
— Тепер послухайте, — сказав Готтескнехт. — Я хочу дати вам добру пораду. Навчіться орієнтуватися в обстановці. Це для прусського солдата найголовніше. Перед строєм я теж вимагаю, щоб усе було раз-два, як годиться. Служба службою. Інакше це буде не військовий підрозділ, а якась орда папуасів… — Гольт і Гомулка засміялися. — Ось бачите! Саме так! Ну, а ввечері, коли я звертаюся до вас приватно і коли поблизу немає генерала, тоді ви можете показати свою вихованість, лоск і манери — самі розумієте.
— Візьмемо до уваги, пане вахмістр! — сказав Гольт.
— От і чудово! Ставлю вам по одиниці за кмітливість! — Готтескнехт вийняв свій блокнот. Але тут сталося незрозуміле. Гольт спостерігав за вахмістром. Той якусь мить потримав у руках записну книжечку, немов щось обмірковуючи. Потім повільно засунув її між гудзиками мундира у спідню кишеню. Нерухомо дивлячись кудись просто себе, він ворухнув плечима, ніби куртка була тісна, потім покрутив головою, неначе йому тиснув комір. Навіть в обличчі відбулася якась дивна зміна: зовсім інший вираз, міміка, постава, навіть голос змінився. Здавалося, він скинув з себе маску. Вахмістр підійшов ближче до хлопців, і вони побачили перед собою вже немолоду і вкрай стомлену людину з обличчям у зморшках і з заклопотаним поглядом.
— Про все, що ви довідалися, — тихо сказав він, — ви не повинні знати. Пообіцяйте мені, що нікому і словом не обмовитесь! Якщо підуть якісь чутки… спростовуйте їх. Зрозумійте це. Я категорично забороню солдатам з інших батарей розмовляти з вами. Ви ще дуже молоді. Негоже, щоб у вас підривали бойовий дух, та ще й до того, як вам доведеться вступити в бій. Ви мене зрозуміли?
— Ми нікому нічого не скажемо. Обіцяємо. Можете на нас звіритися!
— Гаразд! — сказав Готтескнехт. — А тепер ідіть спати. Тут вам доведеться попотіти. Мені наказано навчити вас у найкоротший строк. Томмі не чекають. Не минає й ночі, щоб не бомбили. Треба якомога скоріше укомплектувати батарею. А поки що бережіть сили, вони вам згодяться! На добраніч! Чи, може, у вас є щось до мене? Можливо, хочете про щось запитати?