— Не знаємо, чи можна просити… Нам дуже хотілося б у вогневий взвод.
— Гаразд! — сказав Готтескнехт і, повернувшись, пішов повільно, заклавши руки за спину і низько схиливши голову.
Гольт дивився йому вслід. Темрява довкола стала непроглядною. Гольтові здалося, ніби він чув голос Ути: «Адже все оце марно…» Його морозило.
2
Уже одягнений, Гольт вийшов з барака. Він любив цю ранню годину, короткий проміжок часу з моменту, коли ледь починає світати, і до пробудження дня з першими співами дроздів і блискучими краплинками роси на травах. Гольт думав про Уту.
Учора ввечері збирався написати їй листа, але був надзвичайно стомлений і тому відразу ж ліг на свій солом’яний матрац. Прокинувся він уже на світанку. Десять присідань, як завжди, потім умився під краном надворі, одягся і розбудив Гомулку й Вольцова. В бараці тільки-но задеренчав дзвінок, а Гомулка вже підійшов до Гольта.
— Як чудово вставати на світанку! А вони там сваряться за умивальники.
Гольт насвистував собі під ніс: «Світанок, світанок — улюблений наш час». Та, пригадавши зміст пісні, осікся.
— Чого ж ти замовк? — запитав Гомулка і процитував другий рядок: — «Ми новії землі здобудемо для нас». До речі, я від позавчора не слухав зведень з фронту…
— Росіяни знову відвоювали весь Донецький басейн.
— І Сіцілію ми теж втратили остаточно… — промимрив Г омулка.
— Тут відіграла свою роль зрада італійців, — зауважив Г ольт.
Гомулка нічого не відповів, тільки заходився розгрібати черевиком чорну землю. Гольта неприємно вразила його мовчанка, і почуття це ще більше посилилося, коли Гомулка сказав:
— І все ж, коли подумати про… капітуляцію Італії… Не знаю. Це погана ознака.
— Треба ж і невдачі з гідністю зносити, — відповів Гольт. — Адже фюрер сказав, що без Італії ми стали тільки сильніші.
Гомулка замислено кивнув головою.
Гольт вирішив: «Не буду піддаватись таким песимістичним настроям, триматиму себе в руках!»
О сьомій годині в двері просунув голову обер-єфрейтор.
— Виходь! Жвавіше! — прогаркавив він.
Коли всі висипали надвір, він скомандував:
— По ранжиру шикуйся! Турки, хай йому біс! Я обер-єфрейтор Шмідлінг, ваш інструктор. Тому прошу, звертаючись до мене, говорити «пан». А ви чого скалите зуби? Ось ви, ви, третій у другому ряду!
— Я не сміявся! — ображено заперечив Надлер.
— Просю дотримуватися диш-чип-ліни! — закричав Шмідлінг, калічачи мову; особливих труднощів йому коштувало слово «дисципліна». — Увага! Зараз я зроблю перекличку. Як тільки почуєте своє ім’я, кричіть: «Тут!» Зрозуміло?
— Так точно, пане обер-єфрейтор! — прогорланив Гольт разом з іншими.
Обер-єфрейтор зачитав прізвища за алфавітом.
— Так! Отже, відсутніх немає. Повний порядок! А тепер ідіть одержувати обмундирування!
На складі похмурий унтер-офіцер зміряв Гольта коротким поглядом, кинув йому в руки три пари довгих сірих кальсон, спідні сорочки з грубої кошлатої тканини, труси і три пари вовняних шкарпеток.
— Розмір взуття? — буркнув він.
Гольт відповів, і в ту ж мить на нього полетіли високі чорні черевики з шнурками, парусинові онучі.
— Виходь!
В іншому приміщенні видали комбінезон, сіро-голубу форму військово-повітряних сил, тільки без погонів і петлиць, двобортний плащ, пілотку, ремінь з пряжкою, казанок, масляночку з жовтої пластмаси і постільну білизну в голубу клітинку.
— Проходьте! Чого ще чекаєте?
Вийшовши надвір, Вольцов ремствував:
— А святкових мундирів не дадуть?
Але тут на нього накинувся Шмідлінг:
— Бач, чого захотів! Так вам зараз і видадуть святковий мундир, саме тоді, коли проходите бойову підготовку! — Він дуже незграбно висловлювався, іноді, ще не закінчивши одне речення, починав друге. — Ну, чого чекаєте? Комбінезони одягніть! — крикнув він їм услід. — На заняття треба щоб у комбінезонах.
— Теж мені начальник! — буркнув Вольцов. — В германській армії обер-єфрейтор нічого не вартий. — А цей корчить з себе бозна-що. Думає, що над нами можна коверзувати.
— А мені здається він добродушний, — сказав Гольт.
Але тут знову залунала команда:
— Виходь! Шикуйся!