Чистити гармату і боєприпаси було не дуже важко. Хлопці чистили, а Шмідлінг сидів поруч з ними і що-небудь розповідав. Він показував їм фотографію дружини і чотирьох дітей. Всі хвалили «міцненьких малюків», як їх називав сам Шмідлінг. Показав Гольтові і окремо фотографію своєї дружини — маленьку карточку, потерту від того, що її часто передавали з рук у руки.
— Ви тільки погляньте, яка дебела жінка! Таку ще треба пошукати.
«Чому він так підкреслює, що вона дебела? — здивувався Гольт. — Адже для жінки не це головне».
— Розумієте, вона працює старшою наймичкою у тому ж самому маєтку, де я батракував. Просто щастя мати жінку, у якої робота аж горить у руках! — Шмідлінг кілька разів повторив: — Робота аж горить у руках… І обоє старшеньких уже теж не сидять без діла: пасуть худобу на гірських луках.
Гольт довго задумливо дивився на обер-єфрейтора.
Але такі години, коли вони всі разом сиділи біля гармати і, змазуючи снаряди голубим авіаційним маслом, мирно балакали, траплялися дуже рідко. Стомлені і розбиті, падали зенітники увечері на койки, а за кілька годин пронизливий дзвінок знову піднімав їх на нічні навчання. Такі тривоги Готтескнехт влаштовував без усякого попередження.
Шмідлінг, навчаючи своїх підлеглих, виявляв невичерпну винахідливість.
— Не може ж бути, щоб усе це він сам вигадував, — дивувався Гомулка, — мабуть, так і справді трапляється.
Саме у розпалі нічних тренувань у Шмідлінга раптом виходив з ладу радіолокатор.
— Радіоперешкоди! Це коли зверху розсипають срібні папірці, які називаються станіоль, — пояснював він. — Локатор проти них безсилий.
Він наказував відкрити особливий загороджувальний вогонь, так званий барикадний. Лунала команда: «Барикадний вогонь!» І тоді безнастанно палили у вказаному напрямку при незмінних координатах, заряджали і стріляли…
— Кінчилися боєприпаси! — кричав Шмідлінг. — Несіть сюди снаряди з резервного боєкомплекту! Та жвавіше!
І тоді хлопці мчали в нічній темряві від вогневої позиції аж до бліндажів резервного боєкомплекту, а звідти з учбовими снарядами знову до гармати, і так протягом цілої години туди й назад, поки від напруження у них аж дух перехоплювало і тремтіли коліна. А тут ще лунав свисток Шмідлінга, і вони мусили з снарядами в руках падати на землю, бо кожен свисток означав розрив бомби. І горе тому, у кого снаряд торкався землі!
Під час одного з таких занять товстун Феттер заробив прізвисько Труп. Шмідлінг наказав їм з близької дистанції відбити атаку ворога, що пролітав на низькій висоті.
— При кожному пострілі промазує на цілий кілометр, — докинув Вольцов.
Вони вже сотні разів виконували таке завдання, тому не дивно, що й зараз усе йшло гладко. Та несподівано старий «клем» пішов у піке і, наближаючись тепер з півдня від стадіону, протріскотів над позицією. Шмідлінг з усієї сили загорланив:
— Атака на бриючому польоті! Напрям шість! Усі в сховище!
І це вони виконували вже сотні разів. Але сьогодні Фетте-рові не пощастило. Замість того щоб кинутися назустріч атакуючому літакові і сховатися під високим бруствером, він розгублено забігав по окопу, а потім метнувся назад і помчав у протилежний бік. А тим часом «клем» з гуркотом пронісся над головами. Шмідлінг розлютився. Він погнав усіх назад до гармати, а Феттерові наказав:
— А ви, Феттер, лежіть і не рухайтесь! Вас убили! Ви мертвий, жалюгідний труп!
— Яке зловісне прізвисько… — сказав Гольт згодом у розмові з Гомулкою. — Аж морозом по спині обсипає!
Але воно до Феттера так і прилипло. Тепер навіть Готтескнехт іноді кричав:
— Ану жвавіше, Феттер, ви, труп нещасний! Повертаєтесь, як неживий. Чи ж вас так життя стомило?
Ох уже цей Готтескнехт! Він взагалі все знав, усе бачив, усе чув. І завжди з’являвся всюди у найкритичнішу мить. В так звані «газові дні», коли всі з ранку до вечора бігали в протигазах, Готтескнехт не знав пощади. їм видавали трофейні французькі маски з великими і важкими фільтрами, які доводилося носити у сумках за плечима. З масками фільтри з’єднувалися гумовим шлангом. Щоб легше було дихати, хлопці відкручували патрубки. І тут немов з-під землі виростав Готтескнехт, хапав за протигазну сумку, і на винуватців градом сипалися незадовільні оцінки.
Під час цієї нелегкої служби хлопці з особливим напруженням і цікавістю стежили за повідомленнями про хід повітряної війни. Протягом усієї доби кордони перетинали ворожі бомбардувальники. А так звані «літаки радіопротидії» з’являлися тільки серед ночі, і про них ніхто не мав певного уявлення.