— Не слід піднімати шум за ці звільнення, — сказав Феттер. — Скоро ми теж будемо старшими курсантами, тоді й звільнення всі будуть наші!
Але Гомулка дивився на справу інакше.
— Якщо мені доведеться вести списки, — сказав він, — то все буде по справедливості.
Гольт теж його підтримав. Вирішено було вивести Вільде на чисту воду. Протягом трьох тижнів вони вели облік і збирали докази. За цей час Гюнше тричі діставав звільнення, Гольт — раз, Пінгель Отто — чотири рази, Кірш — два рази. Якось увечері дев’ять чоловік обслуги «Антона» написали скарги. Колективні претензії вважалися бунтом, заборонялося навіть збирати індивідуальні скарги і подавати їх разом. Тому кожен писав від себе, а потім усі вони протягом півтори години один за одним з’явилися у канцелярію і подали спантеличеному черговому свої заяви. Текст заяв був майже однаковий, усі докази співпадали. Скарги по інстанції потрапили до Готтескнехта, і того ж вечора він зайшов до них у кімнату. Спочатку він для годиться заходився перевіряти шафи, перекинув там усе шкереберть і наклав на Вольцова і Феттера стягнення «за недо-зволений сміх під час перевірки шаф» — по двадцять разів присісти. Потім усім поставив одиниці «за кмітливість».
Капітан не поспішав з відповіддю.
— Не хоче скривдити своїх улюбленців, — сказав Вольцов.
Тільки на третій день під час ранкової переклички Кутшера крикнув:
— Старший курсант Вільде, вийти з строю! Молодчики з «Антона», оті бандюги, подали скарги. Вони запевняють, що ви неправильно ведете списки звільнень. Я перевірив. Факти підтвердилися! — І до Готтескнехта; — Вільде на два тижні позбавити звільнень! — Потім, знову звертаючись до сторопілого Вільде, гаркнув: — Роззява! Якщо вже шахраюєте, то робіть це так, щоб мене потім не тикали носом!
Ціше того вечора побував у бараці «Берта» і розмовляв з гамбуржцями.
— Ну, заварили ви кашу! — сказав він, повернувшись назад. — Там усі аж зубами скрегочуть від люті.
На всяк випадок Гольт, Вольцов і Гомулка, проходячи вогневою позицією, тепер трималися разом.
Гольт дістав звільнення. Була субота. Він поїхав трамваєм у Ессен. «Може, зустріну знайомих дівчат», — міркував він, повільно крокуючи по Кайзерштрасе. На руці у нього висіла каска. Всі люди на вулиці кудись поспішали. «Це безугавні тривоги їх так привчили», — сяйнула думка. Він «не помітив» двох-трьох фюрерів гітлерюгенду, що попалися йому назустріч, зате шанобливо привітав майора танкових військ з золотим німецьким хрестом на грудях. Потім зупинився біля кінотеатру. Афіша сповіщала про фільм «Великий король» у постановці Вейта Гарлана. На виставлених фото — виконавці головних ролей Густав Фреліх і Крістіна Зедербаум. «Казна-що», — подумав Гольт.
Повз нього пройшов юнак у формі зенітника з гарненькою дівчиною попід руку. «Та це ж Ціше!» — здивувався Гольт. Прискоривши ходу, він випередив їх і привітався.
І тільки тепер Гольт побачив, що білявий повновидий Ціше вів під руку не дівчину, а чорняву жінку років двадцяти п’яти. Вона повернула до Гольта своє вузьке, по-дівочому вродливе обличчя і запитливо глянула на нього темними очима, перш ніж відповісти на його привітання. Вони стояли посеред тротуару, а навколо вирував людський потік. Ціше відкашлявся і познайомив:
— Мій товариш по службі Вернер Гольт. Моя мати!
— Ти ж, будь ласка, поясни, — невдоволено озвалася ця гарненька молодичка з помітним південнонімецьким акцентом, — що я тобі не рідна мати, а мачуха. А то ви ще подумаєте, — звернулась вона до Гольта, — що цей лобуряка, — вона штовхнула Ціше ліктем під бік, — мій рідний син!
Ціше вимушено засміявся:
— Хай буде мачуха.
Тільки тепер, манірно відставивши лікоть, фрау Ціше подала Гольтові руку. Від її погляду він зніяковів. На мить, коли Гольт схилив голову для привітання, усі його думки і почуття перемішались: «Мати Ціше, ні, мачуха. Вона зовсім як дівчина, ніжна і вродлива. — Він підвів голову. — Чому я на неї так дивлюся?» Гольт був дуже збентежений.
Далі вони пішли уже втрьох. За кілька кроків Ціше роздратовано сказав:
— Ми збирались у кіно!
— Я передумала, — заявила вона капризно, як примхлива дитина. — Мені, власне, зовсім не хочеться в кіно.
— Тоді треба було відразу лишатися дома! — вже сердито крикнув Ціше.
— Знаєш, що? — примирливо сказала фрау Ціше. Вона знову була в чудовому гуморі.— Ходімо додому! Я приготую чай, ми посидимо, поговоримо.