Він рвучко підвівся і запросив фрау Ціше до танцю. Коньяк піддав йому сміливості, і Гольт безцеремонно відіпхнув одного з артистів, що хотів його випередити.
— Бачиш, Фріц, хоробрі воїни всюди попереду!
Гольт подивився на неї зверху вниз. Алкоголь будоражив його кров. «Якби ми були з нею наодинці, я б її поцілував!» Раптом щось глухо гупнуло об підлогу, задзвенів розбитий посуд, пронизливо заверещали хористки. Унтер-офіцер Велика Німеччина лежав, витягнувшись, на паркеті. Двоє артистів підвели його на ноги. Фрау Ціше тільки ледь повернула в той бік голову.
— Відведіть його у ванну!.. Він п’яний, — пояснила вона Гольтові.— Цей тип так боїться повертатися на фронт, що п’є без просипу! — Вона глянула на годинник. — За десять хвилин я вижену всю оцю компанію!
Радіоприймач пропищав позивні. Потім голос диктора оголосив:
— З’єднання ворожих літаків наближаються до кордонів рейху…
«На батареї зараз подано сигнал «Приготуватися до бою!»— промайнула у Гольта думка. — Треба бігти туди! Якщо трапиться машина, якраз устигну! — Він побачив переляк на обличчі фрау Ціше. — Ні, не піду! — вирішив він. На батареї вже так було заведено, хоч згідно з правилами і не вимагалося, щоб усі відпускники по сигналу повітряної тривоги повертались у розташування підрозділу. — Я залишусь!»
Гості затупотіли сходами униз, п’яного унтер-офіцера втягли в одну з автомашин. Фрау Ціше тим часом покрикувала на дівчину, котра як служниця відбувала в неї однорічну трудову повинність:
— Облиште посуд! Зносьте чемодани у бомбосховище! — Вона вже одягла шубку і раптом безсило опустилась у крісло. Сирени провили перше попередження. Гольт повідчиняв у, кімнаті всі вікна. В накурене приміщення увірвалось холодне свіже повітря. З коридора чути було, як мешканці будинку поспішають у сховище.
Фрау Ціше сиділа перелякана і безпорадна, мов дитина.
— Сил немає усе це витримати! Невпинні тривоги! Збожеволіти можна!
— Чому ви залишилися в Ессені? — запитав Гольт.
— Чоловік вважає, що мій виїзд міг би справити погане враження.
— Дурниці! А якщо ви тут загинете, тоді це справить краще враження? — Душа Гольта дедалі більше переповнювалася жагучою ненавистю до її чоловіка, отого білявого товстуна.
Знову розляглося, то наростаючи, то стихаючи, завивання сирен.
— Ходімо скоріше у бомбосховище! — тремтячим голосом закричала фрау Ціше.
— Не поспішайте, у нас досить часу, — заспокоював Гольт тоном обізнаної людини і підійшов до радіоприймача. — Вони ще на відстані ста п’ятдесяти кілометрів від нас… Як ваш приймач бере хвилю зенітного передавача?
— Не знаю! Хіба на ньому хто розуміється?..
— Нічого, я розберусь.
Вона опустилась поряд з ним на коліна. Шкала приймача освітлювала її обличчя. Цемцький навчив Гольта орієнтуватися по великій карті з топографічними квадратами. Нарешті він відшукав потрібну хвилю:
— Швидкісна ескадрилья від Марти — Генріха-шістдесят чотири рухається у напрямі Північний полюс — Іда-сімнадцять…
— Це розвідники!.. Вони десь у районі Дінслакена… Якщо не змінять курсу, то пролетять південніше від нас.
Позивні припинились, і знову почувся голос диктора:
— Швидкісна ескадрилья…
— Пролітають мимо, — сказав Гольт.
— А як оголосять, коли вони загрожуватимуть нам безпосередньо?
— Це я поясню вам колись при нагоді.— Він прислухався до голосу диктора. — Бомбардувальники летять тим же курсом, вони нас обминуть.
— Мій пасинок міг би давно мені все оце пояснити, — поскаржилася фрау Ціше.
Десь заговорили зенітні гармати, їх гуркіт вривався у розчинені вікна, і здавалось, що стріляють зовсім близько. Гольт прислухався.
— Це б’ють по розвідниках, — сказав він.
— Як тільки ви можете бути такий спокійний? Мені страшно тут, відведіть мене у бомбосховище!
Вона вчепилась у його руку, і він спустився з нею в підвал.
Біля парадних дверей, спершись на одвірок, стояв комендант бомбосховища. Він окинув Гольта допитливим поглядом.
— Довго ж ви збиралися! Давно час бути у сховищі.
Підвал був глибокий і укріплений міцними балками. В проходах стовпилися люди. Фрау Ціше аж у глибині коридора відімкнула двері.
— Не можу я сидіти серед оцих людей, — промовила вона.