«Нижча раса. Нордична надлюдина. Єврей і арієць. Ось до чого все це веде», — майнула у нього приголомшлива думка.
— Але ж… все це зовсім не так… з расами… Мій батько професор. Одного разу мені довелось чути, як він комусь пояснював: расова теорія — це та ж сама релігія…
— Досить влучне порівняння, — зауважила фрау Ціше. — Римляни вбивали християн, інквізитори спалювали єретиків, а тепер ми знищуємо в газових камерах євреїв і поляків. Звичайно, я нічого про це не знала, коли ми побралися з Ціше. Він був тут, поблизу, крайзляйтером і швидко робив кар’єру. Це мене звабило. Мені хотілось нарешті бути серед тих, хто вгорі.— Вона говорила дуже тихо. — А тепер все летить згори вниз. І, хто знає, може, одного чудового дня вся оця мана розвіється.
Незадовго до ранкової перевірки Гольт манівцями пробирався до барака. Він просив Готтескнехта дозволити йому нічні звільнення замість короткотермінової відпустки. Той здивувався:
— Гадаю, ви не такий дурний, щоб добровільно позбавити себе різдвяної відпустки! — І, понизивши голос, додав: — Беріть звільнення, як і досі, а коли захочете побути до ранку, попередьте мене.
Гольт так і робив. А сьогодні він, як на те, потрапив Гот-тескнехтові під гарячу руку.
— Щоб цього більше не було! — наказав Готтескнехт. — Я вам категорично забороняю.
— Пане вахмістр, я ж бадьорий і добре виспався!
— Ну і гаразд! Бачите оте дерево? До нього вісімдесят п’ять метрів. Виміряно точно. Зараз ви зробите до нього вісімдесят стрибків по-заячому. Якщо не зіб’єтесь, я дозволю вам повзти назад на животі.
Від. Готтескнехта Гольт довідався також, що йому дозволено різдвяну відпустку. Гольт збирався їхати з Вольцовом. Та раптом вирішив переоформити документи і поїхати до батька. Він не бачив його майже чотири роки. Матері Гольт не написав про це нічого. Та й батькові не сповістив про свій приїзд.
Двадцять другого грудня він мав вирушити в дорогу. За кілька днів до від’їзду, коли вони чергували біля гармати, Шмідлінг відвів його і Вольцова убік.
— Ось що, — таємниче прошепотів він. — Хлопці, ті, що з Гамбурга, і ще дехто з «Берти», хочуть уночі на вас напасти, зрозуміло?
Другого дня вранці, тільки-но Ціше пішов на заняття в інший барак, вони влаштували «військову раду».
— Тому Гюнше, мабуть, ще мало надавали! — сердито сказав Вольцов. — Мені вже набридла оця комедія. Отже, я вважаю за необхідне перейти до рішучих дій. Рознесемо їхній барліг в друзки.
— Якщо ми почнемо перші, — розсудливо мовив Гомулка, — то провина впаде на нас.
— Дурниці,— заперечив Вольцов і дістав з задньої кишені свій нерозлучний довідник. Перегорнувши кілька сторінок, він прочитав: — «Коли 1629 року шведи на чолі з Густавом-Адольфом збирались у похід на Німеччину, Густав-Адольф виголосив перед шведським рейхстагом такі історичні слова: «Я вважаю, що для нашої безпеки, честі і, врешті, миру немає нічого вигіднішого, ніж вчинити сміливий напад на ворога».
Розпочалася підготовка. Вольцов і Гольт втекли з уроку німецької мови і порізали шкіряний портфель Вольцова на тонесенькі ремінчики, які по кілька штук поприбивали до кийків. Потім Вольцов змазав ці саморобні нагаї жиром і заховав у шафу.
Вже кілька днів ішов сніг. Швидкісні ескадрильї, які щоночі літали на Берлін, останнім часом повертали назад над Голландією. Увечері також не передбачалося тривоги, бо з самого обіду почалася завірюха.
Цього разу на боці Вольцова виступали також Феттер і Рутшер. Рутшерові вирізали у санчастині гланди, і він тепер майже не заїкався.
— Чому б нам не напасти зараз? Навіщо зволікати? — заявив Вольцов.
Відразу ж після вечірнього обходу вони позіскакували з постелей і одяглися. Маленький Кірш, який жив у бараці «Берта» і шпигував на користь Вольцова, доповів:
— Вони полягали спати.
— Одягти каски! — наказав Вольцов.
Ціше розгублено спостерігав за цими приготуваннями. Вольцов сказав йому:
— Тепер твоїм друзям доведеться заприсягтися, що вони більше не чіплятимуться до нас, а ні — то рознесемо їхнє лігво! Ти залишишся тут, — наказав він. — Кірш, ти відповідаєш за те, щоб Ціше нікуди не виходив звідси!
Вони крадькома обійшли барак «Цезар» і з північного боку наблизились до «Берти». Пробравшись навшпиньках коридором, хлопці несподівано ввалилися у простору кімнату. Вольцов увімкнув світло. Рутшер і Феттер забарикадували столом двері, що відкривалися назовні.
Гамбуржці злякано посхоплювалися і сиділи на постелях.