— Доброго вечора! — сказав Вольцов. — До нас дійшли чутки, що ви, панове, збираєтеся на нас напасти, і до того ж з великою перевагою сил?
— Ідіть ви до біса! — крикнув хтось заспаним голосом.
— Мовчати! — гаркнув Вольцов. — Дасте чесне слово, що ви не нападете на нас серед ночі зненацька? Ну, говоріть!
Гюнше спантеличено глипав на Вольцова, що стояв загрозливо близько від його постелі.
— Ми не дозволимо змушувати нас давати будь-які обіцянки, — мляво промовив він.
— Гаразд, отже, не хочете! — з погрозою в голосі крикнув Вольцов. — Тоді, як сказав Шліффен, найкраща оборона — наступ. Ану, хлопці, вперед!
І, поки Гольт та інші шмагали нагаями заціпенілих від несподіванки гамбуржців, Вольцов схопив акваріум, що важив добрих півцентнера, підняв його і під одчайдушні зойки жбурнув його на постіль Гюнше. Той ледве встиг підібгати ноги. Величезний скляний ящик, розпліскуючи воду, з дзенькотом ударився об спинку так, що койка ходором заходила. П’ятдесят літрів води вилилось на постіль і на підлогу, на всі боки з дзенькотом розлетілося розбите скло, в калюжах підскакували і тріпотіли рибки… Гамбуржці були немов паралізовані. Гольт устиг разів зо три огріти Вільде нагаєм по спині, перш ніж той надумав захищатись. А Вольцов тим часом поперекидав усі шафи, розтрощив об стіну вазони, настільні лампи, вази, попільнички. У повітрі через усю кімнату з свистом, немов спортивний диск, пролетів якийсь портрет і, дзенькнувши, розбився. Інші хлопці люто орудували нагаями.
Дехто з гамбуржців, отямившись від переляку, зіскочив з постелі. Але захищатися їм заважали довгі нічні сорочки, а удари нагаїв сипалися градом. До того ж вони були босі, а довкола валялись осколки скла.
Раптом розчинились двері. Старші курсанти з інших кімнат, теж у нічних сорочках, кинулись на допомогу своїм, але їм заважав стіл, та й Феттер з Гомулкою відважно захищали вхід. Нарешті Вольцов закінчив свою руїнницьку роботу. На додачу ще й розтоптав ногами столика, на якому стояв акваріум.
— Ось, матимете чим натопити грубу! — примовляв він. Потім розірвав на шматочки календар і жбурнув репродуктор у свого ворога Гюнше, що сторопіло сидів на постелі в оточенні рибок, які вже мляво тріпалися, і ледве встиг затулитися ковдрою, рятуючись від пущеного в нього «снаряда».
— Готово! — вигукнув Вольцов. — А тепер бажаю вам приємного сну!
Кімната мала вигляд немов після прямого влучення бомби. Вони прорвалися коридором, де стовпились старші курсанти, і подалися у свій барак.
Вранці атмосфера була напружена до краю, всі нервували. Гольт помітив, що гамбуржці тепер тримаються осторонь від інших старших курсантів. «Може, хоч тепер дадуть нам спокій», — подумав він. Готтескнехт не доповів про цю подію командирові батареї, бо існував неписаний закон — не повідомляти начальству про результати так званого методу самовиховання.
Але капітан про все довідався.
— Слухати всім! — гаркнув він перед вишикуваною батареєю. — П’ятеро бандитів з обслуги «Антона» цієї ночі вчинили розгром у бараці «Берта». Справжні варвари!.. Жбурляти акваріум!.. Де таке чувано? — І вже повернувшись, щоб іти, невесело додав: — І з п’ятьох оцих розбишак троє зібралися у відпустку… Я їм покажу відпустку!..
І все ж за два дні їх викликали в канцелярію для одержання відпускних посвідок.
— До батька їдете? — запитав Готтескнехт. — Я теж з тих країв.
В Ессені Гольт, Вольцов і Гомулка зупинили грузовик, який підвіз їх до Касселя. Машина насилу пробиралася в хуртовину по заметених снігом дорогах. З Касселя вони доїхали поїздом до Ерфурта, а там знову трапився грузовик. Автострада була очищена від льоду і снігу, але машина з газогенераторним двигуном, що працював на дровах, рухалася дуже повільно. Обабіч дороги розкинувся зимовий ландшафт. Зверху в машині аж свистіло. Вольцов сидів у кабіні водія. Гомулка, влаштувавшись разом з Гольтом у кузові під тріпочучим на крізному вітрі брезентом, з задоволенням мовив:
— А життя, виявляється, чудове і без гармат!
Гольт задумливо кивнув головою. Він їхав до людини, яку майже не знав. Чотири роки — чималий термін! Десь у тумані раннього дитинства витали образи батька і матері. Але від згадки про батьківський дім його ще й зараз обдало морозом.
«Ти з головою поринув у роботу, живцем поховав себе у своїй лабораторії,— дорікала мати батькові.— Для цього тобі не потрібна така дружина, як я…» — І все таке подібне, безугавні сварки.
«Чому ти так багато працюєш, тату?» — запитував Гольт.