«У людини повинна бути мета в житті, сину! — відповідав він. — Хто не має мети, той животіє, мов тварина».
«Животіє, мов тварина, полює оленів, стріляє з гармати, б’ється з старшими курсантами, — думав Гольт. — Яка в мене життєва мета? Зараз війна. Ми боремося за Німеччину». З дитинства він читав майже у всіх хрестоматіях: загинути за батьківщину, Лангемарк, Шлагетер і таке інше…
Грузовик зупинився.
— Тут хтось з вас хотів злазити!
Гольт попрощався з друзями. Він ще довго брів по шосе. Довкола — сніг, небо звисало сіре, похмуре.
Це велике місто здавалося Гольтові чужим. Воно зовсім не зазнало руйнувань від бомб, але його вулиці, будинки справляли якесь незвичайне, гнітюче враження, бентежили душу. Адреса привела Гольта у вузький провулочок. Обабіч бруківки тяглися рівні ряди будівель. «Чудово горітимуть», — подумав Гольт. Брудний будинок, четвертий поверх, а ось і двері квартири… Гольт згадав віллу в Леверкузені, материн будинок у Бамбергу — високий, світлий, сучасна архітектура, обсаджений деревами, південний фасад увесь із скла. Тут, у цій брудній норі, на картонній табличці стояло просто «Гольт», без жодного натяку на докторський ступінь, ніякої згадки про. звання професора. Він подзвонив. Непривітна господарка дала йому адресу підприємства, де працював її пожилець.
— Гольт? — перепитав вахтер. — Це нагорі. Завжди там марудиться. Ідіть нагору!
Коридори, лабораторії, маленьке, тьмяно освітлене приміщення. Якийсь чоловік схилився над мікроскопом.
Так оце й є батько! Волосся на могутньому черепі зовсім побіліло. Старий Гольт випростався і довго протирав очі. Нарешті він упізнав сина:
— Вернер! Справді Вернер!
Гольт нерухомо стояв у дверях. Його пойняло почуття розчарування, а чому — він і сам не знав. Гнітила тіснота цього скромного робочого приміщення, бліде світло настільної лампи, поношений костюм батька… В пам’яті знову спливли слова матері: «Дивак… У нього тільки робота на думці…»
— Я гадав, ти зрадієш, — мовив Гольт, — що я за стільки років… Але не буду тобі заважати.
Професор Гольт прибирав з столу свої речі.
— Я дуже радий. Ти мені не заважаєш, ні. Я тут залишаюся після роботи випробовувати деякі барвники, раніше ніяк не міг викроїти час.
«І правда, — подумав Гольт, ще більше розчарований, — у нього тільки робота на думці…» Схилившись на одвірок, він нерухомо спостерігав, як батько замикає в шафу свої пляшечки, пробірки, колби, обережно вставляє в полірований дерев’яний ящичок мікроскоп.
— Так, синку, тепер можемо йти.
Вулиці тонули в темряві. По мокрому від одлиги асфальту з затемненими фарами проїхало кілька автомашин. Гольт мовчки йшов поруч з професором; той був значно вищий на зріст. «Розповісти йому про себе? Але ж його нічого не цікавить. Адже він відлюдько, дуже далекий від дійсності…» Неохоче й побіжно Гольт розповів про своє життя.
У маленькій, бідно умебльованій кімнатці біля вікна стояв стіл, завалений паперами, книжками, таблицями. В коридорі голосно бурчала господарка, докоряючи за непередбачені витрати, негадані гості і додаткову роботу, та ще й напередодні різдва. Ця похмура кімната і вся атмосфера цього чужого, жалюгідного світу вплинули на Гольта приголомшливо; він майже з ворожою цікавістю дивився на батька, який задумливо набивав коротеньку люльку. «Старий чоловік, чужа людина, людина з крутою вдачею, яка могла жити в цій норі, ходити в поношеному костюмі, вислухувати лайки неохайної господарки, в той час як мати живе в розкішних хоромах бамбергської вілли… Людина крутої вдачі, а точніше, упертий дивак, далекий від життя відлюдько… Що він там говорить?.. Я розшукав його після чотирьох років розлуки, і що ж я бачу?..»
— Про себе, — сказав він уголос, — вже усе розповів. А як же ти, тату, як ти прожив ці чотири роки? — І тут же подумав: «Це справді мене цікавить? Чи, може, я розпитую так, аби лиш не мовчати? Чи не найчужіший він мені від усіх чужих людей?» Але потім у ньому ворухнулось щось подібне до почуття цікавості, бажання зазирнути за куліси цієї непростої долі.
— Як бачиш, — відповів професор, не виймаючи з рота коротенької люльки, — живу, працюю. Те, на що мені раніше завжди бракувало часу, тепер роблю грунтовно, спокійно.
— Ну, гаразд, — квапливо заговорив Гольт, — твоя робота… Я на ній не розуміюсь. А як взагалі, я маю на увазі…— І він сказав прямо: — Ти, я бачу, живеш тут у злиднях. Коли згадати минуле… У мене до тебе безліч запитань. І врешті, я вже дорослий. Чому, власне?.. — Він замовк. «Не чіпай цього, — підказав внутрішній голос». — Чому, — вперто повторив він, — ви розлучилися з матір’ю?