— Але ж фюрер, — вигукнув Ціше, розлючений об’єктивністю Вольцова, — у своїй промові дев’ятого листопада сказав: «Яке це має значення, коли воєнна необхідність змушує нас здати якусь сотню кілометрів…»
— Необхідність змушує? Росіяни змушують — ось у чім річ! — сказав Вольцов. — А тобі слід би помовчати! — прикрикнув він на Ціше. — Такому йолопові, як ти, фюрер повинен пояснювати це якомога м’якше. Військова правда лише для таких солдатів, як я!
Він роздобув карти всіх фронтів і тепер майже щодня, схилившись над столом, вивчав театр воєнних дій. Ціше завжди з прихованим недовір’ям спостерігав за ним.
Усі старші курсанти двадцять шостого року народження, що прибули з Гамбурга і міст Рурської області, мали відбувати трудову повинність на оборонних роботах. Унтер-офіцер Енгель з трьома обер-єфрейторами ще в середині лютого поїхали десь на схід, щоб підготувати нове поповнення з школярів тисяча дев’ятсот двадцять восьмого року народження.
Після «каральної операції» Вольцова ворожнеча між ним і гамбуржцями, здавалося, стихла. Але одного дня відданий Шмідлінг попередив:
— Оті гамбуржці, перед тим, як виїздити на оборонні роботи, все ж хочуть вас відлупцювати, і це вже напевно, розумієте?
Вольцов тільки глузливо посміхнувся.
Гамбуржців мали відпустити п’ятнадцятого березня. А на двадцяте їм на зміну чекали нове поповнення. За наказом підгрупи сто сьома батарея з дванадцятого березня на один тиждень знімалася з вогневих позицій. Чотири гармати, а серед них і «Антон», підлягали ремонту. Окоп, де стояла гармата, розрили, і важкий тягач, зачепивши «Антона», повіз його просто ріллею. Вольцов, Гольт і Феттер також поїхали у ремонтні майстерні. Феттер за ці півроку дуже схуд, став стрункіший. Юнаків виснажували безсонні ночі.
У зброярні увагу Вольцова привернула якась гармата.
— Ходіть-но сюди! Ось бачите, це — вісім і вісім десятих дріб сорок один… З приладом для стрільби по наземних цілях. — І він почав пояснювати Гольтові і Феттеру будову оптичного приладу для наводки. Солдат-зенітник, що супроводжував гармату, підтакував Вольцову. «Для чого ж це переобладнання, які наземні цілі?..» — думав собі Гольт.
Оскільки батарея тепер не вела вогню, зенітники мріяли використати вільний час, щоб добре виспатись. Але Кутшера раптом спохватився, що у них не все гаразд з дисципліною, і ввів стройову підготовку. Після першого дня незвичної муштри хлопці ввечері добре натопили грубу і відразу ж після обходу чергового офіцера, смертельно стомлені, полягали спати.
Раптом у кімнату вбіг Цемцький.
— Гамбуржці до вас ідуть! А з ними й інші! Чоловік тридцять!
— От наволоч проклята! — вилаявся Вольцов. — Ану, хлопці, одягайтесь і всі надвір! — Він узяв на себе командування і в першу чергу схопив Ціше за груди. — Якщо ти негайно ж не заприсягнешся, що дотримуватимешся нейтралітету, я змушений буду замкнути тебе в шафу!
Ціше неохоче дав слово честі не втручатися, проте також встав і одягнувся.
Вольцов організував оборону. Його план зустріти наступаючого ворога у відкритому полі і там напасти на нього не знайшов підтримки, незважаючи на те, що він, гортаючи сторінки свого довідника, навів кілька класичних прикладів з історії воєн. Велику небезпеку являла собою тепер груба. Вона так палала, що годі було її загасити. Гольт щойно висипав туди ціле відро вугілля. Полум’я аж гуготіло. Труба розжарилась до самої стелі.
— Вони вкрали у зброяра снаряди з сльозоточивими газами, — доповів Цемцький.
— Приготувати протигази і каски! — наказав Вольцов.
Гомулка привіз з відпустки пневматичну рушницю. Зараз він скатав кульку хліба і для проби вистрілив Вольцову в долоню.
— Добре б'є,— похвалив Вольцов. — Пали їм прямо в пику, Зепп! — Від саморобних нагаїв на цей раз він відмовився: — Нам потрібна солідніша зброя.
Вони квапливо розібрали збитий з дерев’яних рейок настил перед бараком. Хтось приніс ящик так званої фанти — лимонаду з кофеїном. Гомулка перекинув стола на ребро і заховався за ним з своєю пневматичною рушницею.
Вольцов і Гольт чатували надворі перед бараком. Був холодний вечір.
— Ми стоїмо на варті, як Гаген і Фолькер в «Пісні про Нібелунгів», — сказав Гольт.
— Ось побачиш, як я відлупцюю всю їхню братію! — хвалькувато пообіцяв Вольцов.
Десь біля одинадцятої години з’явилися гамбуржці. Вони йшли один за одним дерев’яним настилом. Гольт подав сигнал тривоги. Вольцов причаївся в темному коридорі. Коли нападники відчинили зовнішні двері, Вольцов першого ж ударив ногою в живіт з такою силою, що той мов підкошений гепнувся на землю і, падаючи, повалив ще двох. Збагнувши, що раптовий напад провалився, ніхто з гамбуржців не наважувався першим наблизитись до Вольцова. Але під градом каміння і мерзлих грудок глини він таки змушений був відступити в кімнату. Тут Вольцов зачинив двері і підпер їх койкою. В коридор уже набилося повно гамбуржців. За вікнами чути було приглушені голоси. Ціше, нервово озираючись, сидів на своїй постелі.