В результаті цього побоїща сім душ довелося покласти в санчастину: Феттера, Гомулку і п’ятьох гамбуржців. Не менше ніж їм дісталось і одному дружинникові з великої кімнати, який випадково потрапив у гущу бою. Феттерові перебили перенісся, Гомулці вибили передній зуб. Він стогнав і щось шамкав розпухлими губами, безпорадно усміхаючись спотвореним обличчям. На голові у нього запеклася кров, за вухом зяяла велика рана.
Бурмочучи на ходу прокляття, Кутшера зник. Готтескнехт тихо сказав:
— Я це передбачав.
Гольт, мимовільно схлипнувши, промимрив:
— Яке безглуздя! Яке жахливе безглуздя!
— А ми ж повинні жити у дружбі і злагоді, як одна сім’я, — озвався з постелі Ціше.
Гольт не витримав і знову рвонувся до нього:
— Ще одне слово, ти, фальшива погань, — і я тобі…
— Досить, — втрутився Вольцов. — Облиш його. Якщо він не замовкне, я дам йому по потилиці.
На Гольта напав нестримний нервовий сміх. «Потиличник, що для нього потиличник?..» — повторював він у думці.
Кутшера оголосив їм чотири години позачергової муштри і вирішив, що для припинення інциденту цього досить. Проте гамбуржців відпустили на два дні раніше строку. Цього добився Готтескнехт, побоюючись, щоб Вольцов не здумав взяти реванш.
Гольт пішов у санчастину відвідати Гомулку. Той, весь забинтований, лежав у постелі. Рану на голові йому зашили без наркозу.
— Тут справжня шкуродерня! — сказав він. — Ну, що там нового на батареї? Я весь час ламаю собі голову, чого, власне, ми бились? Це все нерви.
— За принцип, — відповів Гольт. — Тільки за принцип. Почитай Фонтане. У нього герой не хоче стрілятися на дуелі, він розуміє, що це дикий пережиток, і все ж убиває друга своєї дружини — і тільки заради принципу.
Гомулка повернув голову трохи набік.
— Якщо ми заради принципу здійснюємо безглузді вчинки, то і принцип той безглуздий.
— Не варто над цим замислюватися, — мовив Гольт. — Так воно вже в світі повелося; не ми перші — не ми останні.
Гомулка, напевне, стомився, він нічого не відповів.
Від Гомулки Гольт поїхав до фрау Ціше. Побачивши його, вона скрикнула:
— О господи! На кого ти схожий?
Він розповів їй про бійку:
— Я мало не задавив твого Ціше!
Вона ніжно погладила його по голові і промовила:
— Заспокойся. Хочеш чаю?
Дотик її руки ніби розслабляв напруження і заспокоював. «З нею все важке стає легким», — подумав він. Вона наливала чаю і розповідала всілякі дрібниці. В кімнаті було тепло і затишно, а від самої тільки згадки про повернення на батарею аж морозом обдало. Гольт вирішив залишитися з фрау Ціше на всю ніч, хоч і добре знав, що Готтескнехт не зможе його вигородити. Але йому до всього було байдуже.
— Мене відпустили до ранку, — збрехав він.
Але вона рішуче заперечила:
— Вернер, сьогодні тобі не можна залишатися тут.
Він здивовано подивився на неї.
— Зрозумій, — продовжувала вона. — Ціше має приїхати у відпустку, я чекаю його з дня на день.
Гольт не відразу збагнув, що йдеться не про молодого Ціше, а про його батька, про того товстого чоловіка з бридкою пикою.
— Що таке?.. — насилу вимовив він. — А як же я?
— Не хвилюйся. Він пробуде тут лише кілька днів.
«Кілька днів… Ось воно як буває: коли приїжджає чоловік, то коханця виганяють за двері…» І тільки тут до його свідомості дійшло, що той бридкий Ціше буде з своєю дружиною… Від ревнощів і огиди у Гольта аж розум затьмарило. Не пам’ятаючи себе від люті, він грубо схопив її за зап'ястя.
— Якщо ти дозволиш йому до себе доторкнутися…
Фрау Ціше злякалась. Але коли він стиснув їй руку, обличчя її полагіднішало, повіки опустилися. Потім, опам’ятавшись, вона сказала:
— Ти надто багато собі дозволяєш!
«Ага, ось воно як!» — Гольт випустив її руку і враз відчув нестерпний головний біль і страшенну втому. Він рвучко узяв зі спинки стільця шинель і надів пілотку. Фрау Ціше байдужим поглядом стежила за ним. Його енергія вже згасла. Він чекав, щоб вона сказала хоч слово. Але фрау Ціше мовчала. Коли він уже спускався східцями униз, ним опанував відчай: «Тепер я зовсім самотній!» Переборовши гордість, Гольт повернувся назад і подзвонив. Вона не відразу йому відчинила. Він стояв на порозі з пілоткою в руці. Фрау Ціше потягла його в прихожу, відвела з лоба пасмо, що спадало йому на очі, і усміхнулась:
— Дурненький, подзвониш мені, коли тобі знову дадуть звільнення.
Він нерухомо стояв перед нею.