— На фабриці, Бузенко, дефіцит з кадрами, Тому маєш оформити таке панно, щоб усім забажалося у нас працювати... Не розумієш? Ну щоб, скажімо, ти чи будь-хто, пройшовши біля стенда, без вагань завітав до відділу кадрів.
Два дні Бузенко напружено мислив, був як ніколи зосереджений, а третього — узявся до роботи. Робота просувалась швидко, і коли за тиждень голова місцевкому зазирнув до імпровізованої майстерні, обладнаної Бузенком у червоному кутку, стенд-триптих було завершено.
Глянувши на готову продукцію, Ігнатій Сидорович спершу почервонів, потім зблід і, нарешті, позеленів. На центральному щиті, під гаслом «Приходьте до нас на фабрику!», було намальовано гастроном, із дверей якого зазивно виглядала огрядна жінка. Внизу красувався напис; «Продавщиця Віолетта Циганчук відпускає горілку, не чекаючи 11-ї години. Гастроном — за три хвилини ходи».
На другому щиті був зображений вахтер Микита Кіндратович, а повз нього йшли усміхнені молодики з рюкзаками, наповненими виробами фабрики. Малюнок доповнювали вірші:
«Цілий день спокійно спить
Сторож дід Микита,
Знають, це усі давно—
І дорослі» й діти!»
Третій підрамник ілюстрував двовірш;
«Не обід, та все одно
Граємо у доміно!»
— Ну, то як, піде народ до нас на фабрику? — спитав Бузенко. Вельми задоволений собою, він не помітив спантеличеності Ігнатія Сидоровича — Гастроном близько, доміно у пошані, що іще треба?
— Народ, може, і піде, та нас із тобою тут вже не буде, — прорік голова місцевкому і безсило опустився на своєчасно підставлений Бузенком стілець.
Митець зазнав краху, але творчі здобутки Бузенка знайшли застосування. Трохи оговтавшись, голова місцевкому таки наважився вивісити стенд біля прохідної.
Правда, над ним з'явився напис; «Вікно сатири».
○ ○ ○
АБЕТКА
«Прима» була добряче заяложена. А навскоси на пачці стояв напис «Козленко» і номер телефону.
— Хто це? — напружив пам'ять Валентин, — Козленко... Чи не той рудий, однокласник, як же його звати? Сергій, начебто... — Валентин дістав записника,
— Отож запишемо на букву «К» — Козленко... А взагалі, дідька лисого я його прізвище іще раз пригадаю. Та, чесно кажучи, я його добре і не знав ніколи. Рудий, та й усе. Однак на «Р» якось незручно писати. А на «С» марно. Та й як: «Сергій, товариш по школі, якого тоді-то зустрів біля універмагу...» Певне, краще вже на «Т» —товариш. Тим. більше, що він може виявитись зовсім не Сергієм... А ще точніше було б на «Ш» — шкільний товариш...
От халепа, запишеш, а потім усі сторінки гортатимеш. І однокласник, і товариш по навчанню, і знайомий... Може, його на «Д» фугонути? Друзі — на літеру «Д»... Тільки ніякий він мені не друг, так, через дорогу навприсядки. Швидше на м'який знак шукатиму, ніж на «Д»...
А взагалі, чого це раптом я йому дзвонитиму? Як . треба, сам подзвонить!
І Валентин, старанно зім'явши «Приму», вже було кинув її до урни, коли раптом майнув спогад,
— Стоп! Він же казав, що лікарем працює. Ідея — на букву «Л» п його якнайпростіш і відшукаю!.. Втім, він, здається, дитячий лікар, а мені це поки не загрожує... А ось дружина його на базі працює. Отож, запишемо на букву «Б», тут вже я його, якщо знадобиться, точно знайду.
ВІД СВИСТКА ДО СВИСТКА
— Не заважатиму? — спитав захисник Шульга нападаючого Головченка невдовзі після свистка судді.
— Анітрохи! Добре, що ви мене сьогодні персонально опікаєте, удвох веселіше. Я ось думаю: що нам заважає грати краще? Знаєте, не питання останнім часом мене дуже хвилює.
— Однозначно важко сказати. Може, досвіду не вистачає…
— Але ж колись грали емоційніше, красивіше. А ми... Головою практично ніхто бити не вміє.
— Хоча начебто усі умови для цього є, чи не так?.. Ой, здається, вам пас!
— Хіба іде мені?! Такий пас можна вважати адресованим принаймні п'ятнадцятьом гравцям з двадцяти двох… От не вміють у нас точно віддати м'яча...
— Суперники заважають... Якби без них...
— Без них, мабуть, було б нецікаво. Навіть скучно.
— Ви мені робите комплімент. Може, підемо хутчіш? Мені ж бо що, я захисник, а. от про вас знов у звітах напишуть, що нападаючого майже не було видно на полі.