1. Главная
  2. Книги
  3. Руданський Степан Васильевич
  4. Приказки
  5. Страница 12
Выбрать главу

НА КАЛИТКУ

Прийшов му­жик до крам­ниці, Сукно ог­ля­дає… Перекинув штук зо двад­цять - Все не до­би­рає… Аж заг­ля­нув десь кар­ма­зин: «Дай-но, жид­ку, то­го!..» Розвертає, ог­ля­дає: «Се хіба нічо­го!..» Виміряє се­ре­ди­ну: «А хо­ди-но, жид­ку!.. Ото звідси мені, жид­ку, Виріж на ка­лит­ку!»

ДОПИТАЛАСЬ

Прийшов му­жик із праз­ни­ка, Празник доб­ре вдав­ся: Посиніла кру­гом шия, І чуб підійняв­ся. Прийшов в ха­ту - ані сло­ва… На лаві сідає. Аж підхо­дить мо­ло­ди­ця, Мужа ог­ля­дає: «А чо­го то в те­бе шия Вкрита си­ня­ка­ми?» «Та то, ма­буть, од вишнівки, Що пив із по­па­ми!» «А хто ж тобі, чо­ловіче, Чуба мав нам­ня­ти?» А той з ла­ви та до неї: «А знаєш мов­ча­ти?!»

ТРЕБА ВСЮДИ ПРИЯТЕЛЯ МАТИ

Прийшла в церк­ву ста­ра ба­ба, Свічок на­ку­пи­ла; Де бу­ла яка іко­на, Всюди поліпи­ла. Іще па­ра ос­тається, Де їх приліпи­ти?.. «Ага! - ка­же.- По­шу­каю Святого Ми­ки­ти!» Найшла ба­ба і Ми­ки­ту - Святий чор­та ціпить!.. Бере од­ну йо­му ста­вить, Другу чор­ту ліпить!.. Видять лю­ди й роз­ва­жа­ють, Щоб там не ліпи­ла. «Що ти, ба­бо,- ка­жуть,- ро­биш? Та ж то вра­жа си­ла!..» Але ба­ба обер­ну­лась: «Не судіте, лю­ди! Ніхто то­го не відає, Де по смерті бу­де!.. Чи у небі, чи у пеклі Скажуть віку­ва­ти; Треба всю­ди, добрі лю­ди, Приятеля ма­ти!..»

ЧУЖАЯ ДИТИНА НЕ ТО, ЩО РІДНА

Ой не тая, мій си­ноньку, Година нас­та­ла, Щоб чу­жая ди­ти­нонька За рідную ста­ла. Нар[одна] пісня Журилися муж з жо­ною, Що дітей не ма­ли; Далі взя­ли та й під старість Сироту прий­ня­ли. Росте тая си­ро­ти­на, Так їм по­ма­гає! Але ста­рий, як чу­жо­му, Все не довіряє. Та вже, ма­буть, не­да­рем­не Примовляють лю­ди, Що ди­ти­нонька чу­жая За рідну не бу­де!.. Доростає літ ди­ти­на, Вже по­ра б же­ни­ти, Пора б уже гос­по­дарст­во З си­ном поділи­ти. Але ста­рий ду­же хо­че Щирість йо­го зна­ти І за­ду­мує, як си­на На спро­бу­нок взя­ти. Повертає раз від па­на Та й став го­во­ри­ти: «Жінко ми­ла, си­ну ми­лий, Годі мені жи­ти! Розгнівався пан на ме­не, Повішати хо­че! І я взавт­ра, як той злодій, Сплющу свої очі. Достань, жінко, з скрині гроші, Треба поділи­ти… Треба свою ос­тат­нюю Волю учи­ни­ти». Стара, бідна, як ди­ти­на, Плаче і ри­дає; Бере ключі у ста­ро­го, Скриню відми­кає. А у скрині ка­зан гро­шей - Самії ду­ка­ти!.. Ледве-ледве ста­рий з си­ном Здужали підня­ти. Висипали на підло­гу, От ста­рий сідає І з ду­катів шти­ри ку­пи Рівних на­гор­тає. І го­во­рить: «Пер­ша ку­па На по­хо­рон бу­де, Щоби ме­не, як го­диться, Спом’янули лю­ди!.. Друга ку­па тобі, жінко, Тобі, моя ми­ла! Бо ти ж ме­не, як матінка, Старого лю­би­ла!.. Третя ку­па не­хай бу­де Тобі, ми­лий си­ну,- Ти був мені, ми­лий си­ну, За рідну ди­ти­ну. А чет­вер­та ку­па гро­шей Най бу­де для то­го, Хто да ши­бе­ни­цю взавт­ра Потягне ста­ро­го!..» А си­но­чок ісхо­пив­ся, За гроші ру­кою: «Я по­тяг­ну вас, та­ту­ню! Най бу­дуть за мною!» Здихнув ста­рий, підійняв­ся Та й по­чав ка­за­ти: «Іди, хлоп­че пре­по­га­ний, Іди з мої ха­ти! Прийняв те­бе я до се­бе Малим си­ро­тою, Побивався дні і ночі, Не спав над то­бою… Тілько й ду­мав, що із те­бе Буду поміч ма­ти… А ти сам го­тов на ме­не Руку підійня­ти… Іди ж собі, пре­по­га­ний, Звідки ти узяв­ся, Та й не зга­дуй, що ти в ме­не Сином на­зи­вав­ся!» Хлопець вий­шов. Ста­рий пла­че: «Правда, добрі лю­ди, Що ди­ти­нонька чу­жая За рідну не бу­де!..»

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І ПАНИ

Стали ко­лись Хмельницько­го Ляхи підмов­ля­ти, Щоби на­шу Ук­раїну З Польщею з’єдна­ти. А Хмельницький їм го­во­рить: «Сядьте, добрі лю­ди! Послухайте мої бай­ки, Чи прав­ди­ва бу­де?.. Ото був собі гос­по­дар, Мав їдно­го си­на, І лю­бив він йо­го щи­ро - Сказано, ди­ти­на… Любив йо­го, як ди­ти­ну, Годив, як па­няті; Але в то­го чо­ловіка Був і вуж при хаті. І, бу­ва­ло, як ди­ти­на За обід сідає, В тую по­ру із-під печі І вуж вилізає… І що ди­тя йо­му ки­не, Що са­мо упа­де, Вуж полізе поз­би­рає, Вуж і то­му ра­дий!.. Але раз ди­тя по­ча­ло Із ву­жем дро­чи­тись, Дрочилося-дрочилося, Далі ста­ло би­тись. Вуж до піни розізлив­ся, Укусив ди­ти­ну; Аж над­хо­дить і гос­по­дар В ту ли­ху го­ди­ну… Як уда­рив по ву­жеві, То хвіст і ос­тав­ся, А вуж, жи­вий, та безх­вос­тий, У но­ру схо­вав­ся… Нема в хаті вже ди­ти­ни, І ву­жа не ста­ло; А тим ча­сом гос­по­дарст­во, Як во­да, спли­ва­ло. В рік іспли­ла вся маєтність, Всі йо­го по­жит­ки, Ба вже й на нім не ос­та­лось Ні руб­ця, ні нит­ки. Іде, бідний, до во­рож­ки; Світить во­на свічі, Посиділа-погадала, Каже: «Чо­ловіче! Мав-ись,- ка­же,- чо­ловіче,- Ти ву­жа хатнього! Все ба­гатст­во, вся маєтность - Все бу­ло від нього. А як ти з ним пос­ва­рив­ся, А мо­же, й по­бив­ся, То ото ж ти че­рез теє Усього ли­шив­ся!..» Повертається гос­по­дар До своєї ха­ти, Прислонився ко­ло печі Та й став ву­жа зва­ти… Вилізає вуж безх­вос­тий Та й став го­во­ри­ти: «Ні вже,- ка­же,- чо­ловіче, Разом нам не жи­ти! Скілько ти на ме­не гля­неш - Зараз при­га­даєш, Що довіку че­рез ме­не Ти си­на не маєш! Скілько я на те­бе гля­ну, Зараз при­га­даю, Що довіку че­рез те­бе Я хвос­та не маю. Буду тобі, чо­ловіче, Все доб­ро ро­би­ти, Але ра­зом із то­бою Я не бу­ду жи­ти!..» Отак во­но, добрі лю­ди! Польща - то ди­ти­на, Король польський - то гос­по­дар, А вуж - Ук­раїна!..»
~ 12 ~