Третя частина кожної шапки була освітлена обома сонцями й виблискувала сліпучою білизною, яка поступово набувала жовтини ближче до заходу і ставала зеленистою у східному напрямку. На схід від білого сектора лежав півсектор, освітлений тільки Лагранжем-І, і сніг там синів яскравим сапфіром, а з заходу — ще один півсектор, який освітлювався тільки промінням Лагранжа-ІІ і відсвічував теплими оранжево-червоними тонами земного надвечір’я. Сусідні кольори смугами переходили один в одний, і це ще дужче посилювало загальне веселкове враження.
Нарешті, остання третина була значно темніша за інші, але й вона, якщо придивитися, теж поділялась на нерівні частини. Менша — геть чорна, більша — з виразним матово-молочним полиском.
— Місячне світло? Так, звичайно, — тихо пробурмотів Саймон і швидко оглянувся — чи не почули його.
Він не любив, коли хтось спостерігав за тим, як у нього в голові укладається той чи інший висновок. Вони повинні були поставати перед студентами чи слухачами, перед усіма, хто його оточував, лише в лаконічній, завершеній формі, ніяк не зраджуючи процесів свого народження та розвитку.
Але поруч були тільки астронавти, вони не чули його. Під час своїх зоряних мандрів вони надивилися всяких чудес, але і їх примусила відірватись від приладів та небачена краса.
Траєкторія зниження вивела космоліт на новий курс відносно планети — спочатку на південний захід, а потім на захід: це мало гарантувати найбільшу безпеку при посадці. У пілотську кабіну долинув тужливий рев потривоженої атмосфери, спочатку різкий і пронизливий, а згодом нижчий і усе густіший.
До цієї хвилини в інтересах наукових спостережень (але на превелике невдоволення капітана) спуск відбувався по пологій траєкторії, гальмування було незначним, і корабель виконав багато обертів над планетою. Але як тільки він увійшов у повітряну оболонку Братуся, швидкість стала різко спадати, зате поверхня планети немов стрибнула назустріч астронавтам.
Крижані шапки зникли з очей, і тепер у полі зору раз за разом з’являлися впереміжку суходіл і вода. Півпланети було вкрито океаном, решту займав материк. Плоский, рівнинний, оперезаний з двох боків засніженими гірськими хребтами, — наче порцелянова супниця з білими ручками, — він з кожним обертом дедалі повільніше проносився під кораблем.
Більша частина океану в цей момент припадала на темний сектор, а решту освітлювало червоно-оранжеве світло Лагранжа-ІІ. У промінні цього сонця вода здавалася тьмяно-пурпуровою, хоча по ній там і тут були розкидані багряні блискітки: їх ставало все рясніше. Айсберги!
Суходіл у цей час перебував у червоно-оранжевому та сліпучо-білому секторах. Тільки східне узбережжя захопило синьо-зелену смугу. Небувале видовище являв собою східний гірський хребет: його західні схили набули червоних тонів, а східні — зелених.
Космоліт швидко уповільнював свій рух. Він востаннє перелетів через океан, і ось нарешті — посадка!
9
Перші кроки на планеті були досить обережні й неспішні. Саймон прискіпливо роздивлявся детальні кольорові знімки Братуся, зроблені з космосу. Він неохоче роздав фотокартки іншим членам експедиції, і багато хто з них щиро пошкодував, що, залишившись у комфортабельному гідравлічному кріслі, позбавив себе втіхи побачити таке диво на власні очі.
Борис Вернадський — мальовнича фігура в крикливому вбранні — щось тихо муркотів, схилившись над своїм газоаналізатором.
— Можу вас повідомити, що ми перебуваємо приблизно на рівні моря, — раптом сказав він. — Якщо судити з показника «g». — Тоді недбало додав, пояснюючи всім присутнім: — Тобто гравітаційної сталої.
Більшість слухачів все одно цього не зрозуміла. Та він провадив:
— Атмосферний тиск — близько 800 міліметрів ртутного стовпчика, — виходить, відсотків на 5 вищий, ніж на Землі. З них 240 міліметрів припадає на кисень, а на Землі — лише 150. Непогано.
Він, здавалося, чекав схвальних вигуків, але науковці вважали за краще утриматись від коментарів, тим більше емоційних, щодо відомостей з чужої царини. Вернадський вів далі:
— Звичайно, азот… Нічого веселого — природа повторює себе. Достоту наче трирічна дитина, яка засвоїла тільки «один, два, три», та й годі. Зникає всякий інтерес, коли бачиш, що планета, де є вода, завжди має киснево-азотну атмосферу. Така нудота — аж щелепи зводить.
— Що там ще в атмосфері? — роздратовано запитав Саймон. — Досі ми почули лише про кисень, азот та ще послухали домашню філософію доброго дядечка Бориса.
Вернадський відкинув руку на бильце крісла й цілком добродушно відгукнувся:
— А хто ви такий? Невже начальник?
Саймон, для якого статус керівника означав трохи більше, ніж просте писання довжелезних звітів для Бюро, почервонів і похмуро сказав:
— Які складники атмосфери, докторе Вернадський?
Не заглядаючи у свої нотатки, Вернадський відповів:
— Водень, гелій і двооксид вуглецю: від одного процента до одної сотої процента — у спадному порядку. Метан, аргон і неон: від одної сотої до одної десятитисячної процента — у спадному порядку. Радон, криптон та ксенон: від одної десятитисячної до одної мільйонної процента-у спадному порядку. Цифри не дуже інформативні. Все, що я можу витягти з них, так це те, що надра Братуся можна уявити як перспективні щодо урану, що в ньому мало калію, і тому не дивно, що в нього такі гарненькі крижані шапки.
Це було навмисне сказано так, щоб хто-небудь поцікавився, звідки він усе це знає, і Вернадський не помилився.
Геохімік вислухав чиєсь запитання і, задоволений, з ласкавою усмішкою сказав:
— Атмосферного радону в десятки, сотні разів більше, ніж на Землі. Гелію також. Радон і гелій утворюються як супутні продукти радіоактивного розпаду урану і торію. Висновок: уранових і торієвих мінералів у корі Братуся в десятки, сотні разів більше, ніж у земній корі. З іншого боку, аргону більш як у сто разів менше, ніж на Землі. Є підстави припустити, що Братусь залишився без первинного аргону. Планета подібного типу має тільки такий аргон, який утворився під час радіоактивного розпаду калію-40, одного із ізотопів. Мало аргону — мало калію. Простісінька річ, хлоп’ята.
Один із слухачів запитав:
— А що ж крижані шапки?
Саймон, який знав відповідь на це запитання, поквапився випередити Вернадського:
— Який точний вміст двооксиду вуглецю?
— Нуль кома нуль шістнадцять ем ем, — відповів Вернадський.
Саймон кивнув і утримався від подальших запитань.
— Ну, то що? — спитав той, хто цікавився крижаними шапками.
— Двооксиду вуглецю приблизно вдвічі менше, ніж на Землі, а він же спричиняє парниковий ефект: пропускає короткохвильову складову сонячного світла на поверхню й не дає змоги довгохвильовому тепловому випромінюванню планети виходити за межі атмосфери. Коли внаслідок вулканічної діяльності концентрація двооксиду вуглецю підвищується, то планета трохи перегрівається, і тоді створюються умови кам’яновугільного періоду, тобто збільшена поверхня океанів і мінімальна поверхня суші. Коли кількість двооксиду вуглецю зменшується внаслідок того, що рослинний світ аж надто жадібно споживає рясний і ласий CO2, температура падає, з’являється крига, починається порочне коло обледеніння, і ось вам, будь ласка…
— Що-небудь іще є в атмосфері? — запитав Саймон.
— Водяна пара й пил. А крім того, я гадаю, в кожному кубічному сантиметрі атмосфери налічується не один мільйон збудників найрізноманітніших заразних хвороб.
Він проказав це досить весело, але навколо прокотився якийсь рух. Більша частина присутніх раптом неначе затамувала подих.