— Я анітрохи не налякана, — потойбічний холод умить змінився гнівом, що зараз пульсував у моїх венах. Я ледве спромоглася не зірватись на крик. Правду кажучи, я не могла сказати, чи хотіла з мене Голлі покепкувати, чи ні. Зараз це було мені байдуже. — Дякую, зі мною все гаразд. Просто там було дещо потужне.
— Розкажи нам. Люсі. — попросив Локвуд.
Я розповіла їм, як змогла.
— Воно дивилось на тебе? — запитав Локвуд. — Намагалось напасти?
— Ні. Не дивилось і навіть не зупинялось. Лише пролізло повз мене. Але я ще ніколи не відчувала такого заціпеніння... І такого холоду — теж. Я й досі не можу зігрітись... — я здригнулася й сіла на сходинку. — А ще павуки... Ти коли-небудь бачив таке. Локвуде?
— Ні, не бачив. Але чув про таке... Ти не пам’ятаєш, Кіпсе?
— «Червона хижа» — найвідоміший випадок, — відповів Кіпс. —А ще в Чізелгерсті, в печерах, у вісімдесят восьмому. Може, ще було зо два випадки... Не більше.
— А що ця тварюка робила? Чому вона рачкувала? Боже...
— Я думаю, Люсі краще звідси піти, — рішуче заявила Голлі Манро. — Зараз вона не може працювати далі.
— А хто працюватиме замість мене? Ти?! — вигукнула я. — Ти взагалі нічого не відчуваєш! Ти стояла поряд зі мною й не відчула ні холоду, ні страху! Навіть не заціпеніла!
— Тй говориш так, ніби я в цьому винна, — відповіла Голлі.
— Ой, дайте мені перепочити, будь ласка!
— А це що таке? — зненацька запитав Локвуд.
Ми всі обернулись. Одна стійка з одягом у дальньому кінці залу хитнулась, потім упала на підлогу, а з-за неї з’явилась Кейт Ґодвін — розкуйовджена, з рапірою в руці. Де й поділась її звичайна пиха.
Вона зупинилась поряд із нами — бліда, засапана:
— Ви не бачили Бобі?
Ми здивовано вирячились на неї.
— Як ти могла загубити його? — спитав Кіпс. — Я ж бачив вас удвох п’ять хвилин тому!
— П’ять хвилин? А мені здалося, що кілька годин. Я шукала його... І не змогла знайти.
— А котра година? — поцікавилась Голлі. — Скільки ми тут працюємо?
Я позирнула на годинник і знову похолола зі страху.
— Мій зупинився.
— А мій іде назад, — вилаявшись, буркнув Кіпс.
— Заспокойтеся, — наказав Локвуд. — Забудьте про час. Тутешні сутності просто жартують із нами. Кейт, розкажи, що у вас трапилось.
Кейт Ґодвін відгорнула гривку з чола. Оглянула нас своїми блакитними, повними гніву й переляку очима:
— Ми прийшли на четвертий поверх, до відділу меблів. Канапи, ліжка й таке інше... Почали оглядатись. Я знову почула голос — він відвернув мою увагу. Він був схожий на... байдуже, на що він був схожий. Я пройшла трохи вперед на цей голос. Потім Бобі вигукнув, що він щось бачить. Вигукнув якось... дивно... Я озирнулась і побачила, що він біжить у пітьму. Побігла за ним... але він пропав. Пропав, Квіле! — Кейт, здавалося, ладна була заплакати.
— Хай вам дідько! — відповів Кіпс. — Я ж казав, щоб ви були разом!
Кейт скривилась:
— Ми й були разом! Аж поки він...
— Гаразд, — обірвав її Локвуд. — Ми його знайдемо. То чий ти голос чула, Кейт?
Кейт Ґодвін завагалась:
— Яка різниця?
— Що це за таємниці? — не витримала я. — Зараз ми — єдина команда! Ти повинна розповісти нам усе!
Кейт Ґодвін вилаялась.
— А ти не командуй тут, Карлайл! Гаразд, коли вже тобі так кортить, я скажу. То був голос Неда Шоу.
Кіпс перелякано здригнувся:
— Нед помер недалеко звідси. Ми... зробили все, що треба, з залізом, з усім іншим... Він не міг... не міг повернутись, Кейт.
— Ти певна, що чула саме його? — запитав Локвуд.
Кейт Ґодвін з огидою труснула головою:
— Саме його? Ні, це було б божевілля. Той голос — якась дурниця, на взірець тих. що про них розповідає Карлайл. Але Бобі...
— Так. його треба знайти якнайшвидше! Проте спочатку нам треба... Джордже!
З темряви до нас поспішали ще дві постаті: одна низенька, опецькувата—Джорджева, й друга трохи вища — Костомахи - Фло в розстебнутій мішкуватій куртці. Удвох вони скидались на шматки підталого зефіру. Обоє розчервонілись і тяжко дихали.
—Стр ашн і тут кояться речі, Локвуде,—розпочав Д жордж. — Фло тільки-но бачила щрсьу підвалі... Не якусь там Тінь, а щось подібне до... До чого, Фло?