— Річ не в тім, що я не хочу цим ділитись, Люсі, — сказав він. — Просто... це дуже боляче для мене...
— Так, я розумію! Звичайно ж, я згодна з тобою...
— Помовч хвилинку, — обірвав він мене. — Моя сестра була схожа не тебе. Теж часом отака запальна і вперта, проте завжди визнавала свою провину. І дуже віддана. Вона доглядала мене, а я її обожнював. Але ж я був малий, Люсі. Ледачий, неслухняний і таке інше... Я хотів, щоб усе було по-моєму, й часто не дуже прислухався до неї. А дарма. Того вечора, коли це сталось, Джесіка перебирала одну з тих скринь, що залишились від батьків. Ніколи не знаєш, що там може виявитись. Вона попросила мене допомогти їй. А я відмовився. Я був надто заклопотаний — щойно зліз із яблуні й поспішав до своєї кімнати гратись. У цій кімнаті зараз наша контора... Я увійшов через задні двері й почув, як вона кричить. Побіг туди, та було вже запізно... Що сталось потім, я майже не пам’ятаю. Ти, напевно, знаєш про це більше за мене.
Цієї миті Локвуд уперше збився зі свого спокійного тону, і я вельми зраділа, що в пітьмі не бачу його очей.
—Того духа я знищив, — провадив він. —Та що з того користі? Все одно я спізнився. І відчував... — я зрозуміла, що він старанно добирає слова. — Не тільки гнів, Люсі, не тільки горе, а ще й спустошеність. Адже я мав тоді бути в кімнаті сестри... Мав захистити її ... Ще однієї такої втрати я собі не дозволю, в ін висвітлив ліхтариком прохід у стіні. - Тільки я тобі присягаюсь, якщо ти ще раз увійдеш до тієї кімнати без мого дозволу, або вкрадеш у мене шоколадне печиво, я цього ніколи тобі не пробачу. А тепер лізьмо до цієї діри. Що там у ній — баговиння чи не баговиння, я не знаю. Ось ти це й з’ясуєш.
Це виявилась просто брудна вода. Ми поволі просувались тунелем уперед.
— Дякую, — помовчавши, сказала я. — Дякую за те, що розповів мені про це...
— Усе гаразд. Отже, тепер ти дещо знаєш про моє минуле. Хіба я міг після цього не стати агентом? Мене взяв на роботу такий собі Сайкс.
Я аж присвиснула:
— «Могильник» Сайкс? Відоме, нівроку, ім’я!
— М-м... його справжнє ім’я було Найджел.
Знову запала тиша.
— Ти не боїшся про це розповідати мені? Людина з такою репутацією...
— То був чудовий керівник. Справжній сором і для «Фіттес», і для «Ротвела», поки був живий. Він чув про те, що я зробив з... тим привидом. І запропонував працювати в нього. Тепер ти все знаєш.
— Так, тільки...
— Що сталося з моїми батьками? Це вже інша історія. Дуже давня.
Я кивнула:
— Розумію. Ти, мабуть, ледве пам’ятаєш їх... Ти був тоді ще такий малий...
— Ні, я добре пам’ятаю їх, — усміхнувся Локвуд. — Вони були моїми першими привидами... Стривай! Я, здається, бачу вихід із тунелю.
Він махнув рукою вперед — туди, де над водою з’явилась кругла блакитна пляма. Ця пляма дедалі більшала, поки ми помалу наближались до неї з першим промінням вранішнього сонця.
Ніч поступилася місцем дневі, й співробітники агенції «Локвуд і К°», моргаючи, вийшли з підземного мороку, що докорінно змінив їхню долю.
Тунель виходив надвір під покинутим причалом на північному березі Темзи, десь за два квартали від магазину Ейкме- рів. Ми знайшли докази того, що вхід до тунелю ще нещодавно було надійно зачинено: про це свідчили численні гнилі палі, вбиті в мулисте дно. До того ж отвір мав щільно перекриватись панеллю, майстерно збитою з ретельно підігнаних дощок. Зараз цю панель було відкинуто вбік так, ніби хтось поспіхом тікав з підземелля: підтверджували це й сліди черевиків, які ми з Локвудом помітили в прибережному бруді. Приплив, що тільки-но розпочався, вже заливав їх і невдовзі змив зовсім.
А що тим часом відбувалось у магазині Ейкмерів — чи радше в тому, що від нього залишилось? Швидка допомога ДЕПРІК відвезла до лікарні Бобі Вернона. Прогноз лікарів був обнадійливий — Вернон, здавалось, відбувся вивихнутою ногою і, в найгіршому разі, легким струсом мозку. Разом з ним поїхала Кейт Ґодвін. Інші агенти сиділи коло розбитих скляних дверей магазину, кулились від вранішнього холоду й тихенько переговорювались із своїми колегами, що помалу збиралися сюди з усього Челсі. Часом хто-небудь із них протискувався у двері, щоб зазирнути в розгромлений вестибюль. Зовні він скидався на ляльковий будиночок, пом’ятий і потрощений сердитим малям. Там не залишилося жодної речі, що стояла б на своєму місці: все жужмом громадилось по кутках. Середину вестибюлю перетинала величезна глибока тріщина, крізь яку можна було потрапити до підземних в’язничних камер. Коли ми з Локвудом зайшли до магазину, Джордж із Кіпсом, насупившись, саме кріпили до однієї з колон мотузок, щоб лізти під землю шукати нас.