Отакий він завжди, Джордж: коли ризикована справа завершується, йому цікаво зрозуміти — що і як відбулося. У мене все по-іншому: кожна така пригода закарбовує в моїй пам’яті емоційний слід, якого потім я не можу позбутись.
— Мені просто шкода тих бідолашних гостей, яких убив привид. — сказала я. Я саме сиділа біля канапи на підлозі, підібгавши ноги. Зараз я мала розбирати вранішню пошту, проте насправді тихенько дрімала. Уночі мені випав неабиякий клопіт — я аж до третьої години вистежувала Причає- ного. —Я перейнялась їхнім смутком... І навіть цей Перевертень... так, він був страшний, але водночас і нещасний. Я відчувала його біль. І якби я мала більше часу, щоб увійти з ним у контакт...
— Він убив би тебе й квит. — обізвався Локвуд із глибини свого крісла. — Твій Талант справді дивовижний, Люсі, але єдиний привид, з яким тобі дозволено спілкуватись. — це череп, бо він міцно замкнений у склянці... Та й тут я не певен, чи справді це так безпечно.
— З черепом усе гаразд. — наполягала я. — Минулої ночі він допоміг мені впоратись із Причаєним. Підказав, де шукати Джерело, тож я його викопала й запечатала. До речі, це було поряд із Челсі. А ви чули, що там коїться? Чули сирени?
Локвуд кивнув:
— Авжеж. Іще троє загинули. ДЕПРІК, як завжди, безпорадний. Цієї ночі, гадаю, вони евакуювали ще зо дві вулиці.
— Ба більше, — підхопив Джордж. — Ця пошесть розповсюдилась на добрячу квадратну милю довкола Кінґс-Роуд. Щоночі привидів стає більше, їхня концентрація стрімко зростає. й ніхто не знає, чому, — він поправив окуляри. — Страх та й годі. Донедавна в Челсі було спокійнісінько, а потім хвиць — і почалося. Ніби якась інфекція. От я й хочу дізнатись: що саме розворушило привидів? І яким чином ця інфекція поширюється між мерцями?
Відповіді на це питання я не мала, та й шукати її мені не дуже хотілося. Локвуд лише застогнав, він сам повернувся додому на світанні, цілу ніч ганяючись за Спектром по болотах у Гокні, й зараз не мав ані крихти настрою міркувати над Джордже- вими роздумами.
— Мене. — сказав він, — тривожить тільки те, що ця навала в Челсі шкодить нашій репутації. Ви чули, що до цих розслі-
Примарний хлопець. Частина II
дувань залучили Кіпсову команду? І ось. будь ласка, наслідок: Кіпс нині на першій сторінці «Таймса» зі своїми недолугими балачками! На першій! Там. де повинні бути лш! Нам теж слід узяти участь у такій серйозній справі. Я переговорю з Барн- сом. поцікавлюсь, чи не потрібна йому наша допомога. От тільки ми з вами останнім часом надто перевтомились...
Так. він казав правду. Як я вже згадувала, був листопад — переддень так званої «чорної зими», що стала найстрашнішим періодом в усій історії Проблеми. Розпочалась небачена за цілих п'ятдесят років навала привидів — і події в Челсі. власне кажучи, були тільки верхівкою цього айсберга. Усі психологічні агенції працювали на межі своїх сил. і «Локвуд і К°» аж ніяк не були винятком. «Перевтомились» — це було, нівроку, ще добре сказано.
Ми втрьох мешкали в чотириповерховому будинку на Порт- ленд-Роу. де водночас містилась контора нашої агенції. Власником будинку був сам Локвуд. Колись це майно належало його батькам: їхня колекція східних артефактів і пасток на привидів ще й досі прикрашала стіни багатьох кімнат. Підвальний поверх Локвуд перетворив на контору з письмовими столами, комору з запасами залізних стружок і тренувальну залу для фехтування. Далі були скляні, захищені залізом двері, що вели надвір — у садок із невеличким газоном та кількома яблунями, де ми часом відпочивали влітку. На горішніх двох поверхах були спальні, на першому — кухня, бібліотека й вітальня, де Локвуд приймав наших клієнтів. Тут ми здебільшого й проводили свій вільний час.
Щоправда, вже кілька останніх місяців вільного часу в нас майже не було. Цим ми частково завдячували власним успіхам. У липні наше розслідування на кладовищі Кенсел-Ґрін завершилось так званою «цвинтарною битвою», коли агенти зіткнулись із бандою перекупників з чорного ринку. І (ю історію — так само як і справу «будинку зі щурами» в Гемпстеді. — було широко висвітлено в пресі, а суд над ватажком банди перекупників — таким собі Джуліусом Вінкменом — лише посилив увагу до нашої агенції. Ми з Локвудом і Джорджем виступали на суді свідками. У середині вересня Вінкмена нарешті ув'язнили у Вондсворті. що забезпечило нам безкоштовну рекламу впродовж двох місяців. Увесь цей час телефон у нашій конторі майже не замовкав.