Я ледве змусила себе заговорити:
— То це... Джесіка?
—Так.
—Твоя сестра?
—Так.
— А що з нею сталося?
Локвуд знову розгорнув покривало на ліжку:
— Дотик лривида.
— Привида? Звідки він узявся?
— З горщика, — нарочито спокійно відповів Локвуд. Темні окуляри ховали його очі, й прочитати щось на його обличчі було неможливо. — Ти ж знаєш оцей мотлох, що залишився від моїх батьків? Усі ці пастки на привидів по стінах? Мої батьки були дослідники. Вивчали легенди про надприродні явища в культурах різних народів. Більша частина їхньої колекції — просто сміття: церемоніальні головні убори й таке інше. Проте виявилось, що серед них є справді небезпечні речі. Ті. які роблять те. що їм приписують. Наприклад, той горщик. Він, здається, був звідкілясь з Індонезії. Моя сестра перебирала артефакти в одному з ящиків. Дістала звідти горщик і... і впустила його. Горщик розбився, й з нього вискочив привид. І вбив її.
— Локвуде... Мені так жаль...
— Дякую. Я ж казав, що це давня історія.
Мені важко було зосередитись на будь-чому, крім Локвудо- вих слів. Хіба що на отому шаленому потойбічному сяйві. Проте все ж таки я помітила, що в кімнаті, крім ліжка, є шафа й два комоди, а ще — коробки та ящики, зіставлені біля стін, часто-густо по три-чотири один на одному. А ще всюди стояли вази й слоїки з букетами сухої лаванди: її солодкавий, трохи терпкий аромат наповнював усю кімнату. Було так незвично відчувати цей запах у нашому домі — особливо коли згадати, що поряд була Джорджева спальня; він лише додавав відчуття фантастичності того, що тут відбувається.
Я знову хитнула головою. Сестра. У Локвуда була сестра. Вона померла в цій самісінькій кімнаті.
— А що сталося з привидом? — також нарочито спокійно запитав Джордж.
— Його знищили, — Локвуд підійшов до вікна і розсунув важкі штори. Денне світло приголомшило мене, і я на мить заплющила очі. Коли я знову розплющила їх, усю кімнату заливало сонячне проміння. Тепер я вже не могла бачити сяйво над ліжком; майже вщух і потойбічний гомін. Щоправда, його я ще трохи відчувала — в моїх вухах тихенько тріскотіло.
Колись цю кімнату було витримано в приємних блакитних кольорах і обклеєно дитячими шпалерами з малюнком повітряних кульок. До коркової дошки на стіні було пришпилено плакати з левами, жирафами й кіньми: в головах ліжка теж було багато старих наліпок із зображеннями тварин. Згори на мене дивились приклеєні до стелі пожовклі зірочки. Однак мою увагу привернули не ці дрібниці, а дві великі вертикальні лінії в стіні праворуч від мене, що прорізали подерті в цьому місці шпалери. То були сліди від ударів рапірою. В одному місці проріз був такий глибокий, що прохромив тиньк аж до цегли.
Локвуд стояв біля вікна, дивлячись на глуху стіну сусіднього будинку. На підвіконні лежало сухе лавандове насіння, що повипадало з букетів, які стояли тут у вазах. Локвуд змахнув їх пальцем у долоню, складену човником.
А в мене тим часом починалась істерика. Мені хотілось і плакати, й нестримно сміятись, і кричати на Локвуда...
Та натомість я тихо запитала:
— Яка вона була?
— Ну... важко сказати. Вона була моєю сестрою. Звичайно ж. я любив її. Коли-небудь я покажу вам її фотографію. Десь там у шухляді комода, здається, є одна... Я туди заховав усі речі Джесіки. Хотів колись розібрати їх, та щоразу бракує часу...—він притулився до віконної рами, і його силует чітко вирізнився на тлі сонячного світла, — й додав, тихенько граючись насінням на долоні:—Вона була висока, чорнява, норовиста. Кілька разів, коли я дивився на тебе краєм ока, Люсі, мені майже здавалося, що... Ні, насправді ти на неї не схожа. Вона була дуже лагідна. І дуже добра.
— А тепер ти, здається, надто вже стиснула мені руку, — обізвався Джордж.
— Пробач, — я знехотя вивільнила свою руку.
—І ти пробач, Люсі,—мовив Локвуд. — Я бовкнув, не подумавши. Насправді я хотів сказати, що ти...
— Усе гаразд, — відповіла я. — Я сама винна, не треба було тебе розпитувати... Тобі, напевно, важко про це говорити. Ми все розуміємо. І більше не питатимемо.
— До речі, про горщик. — знов утрутився Джордж. — Розкажи мені краще про нього. Як у ньому міг бути увязнений привид? Кераміка такого не витримує. Мабуть, той горщик було всередині викладено залізом. Або, може, сріблом... Чи там застосували щось таке, чого ми... Ой! — скрикнув він, коли я копнула його ногою. — За що?