— Це «Клуб Орфея»? — перепитала я.
— «Товариство Орфея». Я саме читаю про нього, — Джордж поправив окуляри, намагаючись розшифрувати власні нотатки. — Його занесено до «Альманаху зареєстрованих британських спілок, клубів та інших організацій» як «теоретичне товариство відомих городян, що займається дослідженням Проблеми й природи потойбічного світу». Вони хочуть, щоб їхнє Товариство видавалося звичайним зібранням бундючних балакунів, та нам відомо, що це не так. Товариство має зареєстровану адресу в Сент-Джеймсі. Що там за тією адресою, я й гадки не маю, однак сподіваюся це невдовзі з’ясувати. — Він поглянув на стос часописів у моїх руках. — А що в тебе?
— Теж нічого. До речі, який період відображено в покажчику? Останні кілька років?
— Десь так. Вони його постійно поповнюють, тож напевно я не скажу... А навіщо це тобі?
— Просто так.
Трохи пізніше, коли Д жордж пересів до іншого стола, я підійшла до полиці з покажчиком.
Знайшла потрібний мені том. Із статтями шестирічної давнини. Тематичний реєстр журнальних і газетних статей за рік: пригоди, появи привидів, події, імена...
Я рішуче розкрила покажчик на літері «Л».
Я не сподівалась зустріти тут те, що шукала. А якби й зустріла, то не завдала б цим нікому шкоди.
Мій забруднений чорнилом палець ковзав униз по колонці, аж поки натрапив на рядок:
Мене огорнув такий холод, ніби я знову ступила до кімнати Локвудової сестри. Ім’я Джесіки згадувалось у «Мерілебон
Гаральд» — щомісячному часописі, який виходив друком у цій частині Лондона. У посиланні було зазначено дату й номер теки з цим числом часопису.
Для пошуку потрібної теки мені знадобилось пів хвилини. Я затягла її до дальньої ніші, сіла там, поклала теку собі на коліна і врешті прочитала:
Експерти відділу Сент-Панкрас засвідчили смерть Джесіки Локвуд (15 років), дочки покійних дослідників-психологів Селії та Дональда Локвудів. Нещодавня трагічна подія в цій родині сталась у ніч на минулий четвер у Мерілебоні, в домі, де мешкала небіжчиця: вона загинула внаслідок дотику привида. Її молодший брат не зміг запобігти нападові на сестру, й вона сконала дорогою до лікарні. Про день похорону буде повідомлено пізніше. Приносити з собою квіти не потрібно».
Ось така коротенька згадка. Проте її було достатньо для того, щоб я довго й нерухомо сиділа, міркуючи головним чином про одне. Я добре пам’ятала: коли ми говорили про його сестру, Локвуд рішуче наголосив, що тоді, коли сталося нещастя, його самого не було вдома.
Стаття ж чітко свідчила, що він удома був.
День випав невдалий. Невдалий з усіх боків. Минув полудень. а ми з Джорджем так нічого й не знайшли (тобто правильніше буде сказати, що я не знайшла нічого з того, що ми офіційно тут шукали). Пора вже було повертатись до контори, та Джорджеві схотілось подивитися ще якісь зовсім маловідомі часописи. Зберігались вони не тут, а в іншому приміщенні. за кілька кварталів від головного архіву. Джордж сказав, що повернеться трохи пізніше, а я сама вирушила додому, на Портленд-Роу. І тільки-но я ступила до передпокою, як побачила Голлі Манро з рапірою та робочим поясом агента! На ній була модна шкіряна куртка, чорні рукавички без пальців і вовняний светр, якого я раніше в неї не бачила.
Помітивши, що я втупилась у неї, Голлі пояснила:
— Цей светр? Так, я знаю, що він не дуже мені личить. Це один з Локвудових старих светрів. Він став замалий йому після прання, хоч і досі пахне Локвудом.
Тим часом сам Локвуд з’явився з вітальні, несучи в обох руках робочі торбини.
— Цього вечора Голлі піде з нами, — оголосив він. — А де Джордж?
— Він досі в архіві. Але...
— Ми не можемо його чекати. До заходу сонця залишилось години зо дві. Зустрінемося з ним на місці. Я приніс сюди твою торбину. Люсі. Треба вирушати, тож коли хочеш до туалету й таке інше, то мерщій.
Сказавши це, він знову щез.
Ми з Голлі стояли одна проти одної в передпокої. З її обличчя не сходила одна з тих усмішечок, які можуть означати дуже багато, а можуть і нічого не означати. Я чула, як Локвуд порпається в сусідній кімнаті, фальшиво насвистуючи крізь зуби.