— Мені не треба до туалету, — нарешті промовила я.
— Умгу.
Ми стояли далі. Цікаво, де вона роздобула ці рукавички? Щось вони підозріло схожі на ті, які сховані в моїй збройовій скриньці. Впізнала я й рапіру — одна з тих, які ми використовуємо для тренувань. Я зітхнула:
— А чому...
— Локвуд мав...
Ми заговорили водночас. І так само водночас замовкли, тільки я різкіше за неї. Після недовгої мовчанки Голлі заговорила:
— Локвуд мав сьогодні непросту розмову з панною Вінтер- ґарден. їй потрібні негайні результати. Надзвичайно вимоглива леді. Локвуд сказав, що нам знадобиться зайва пара очей, щоб розшукати Джерело до півночі. Я запропонувала свої послуги, й Локвуд підібрав мені теплий одяг, щоб я не змерзла в тому будинку. Сподіваюсь, ти зрозумієш мене, Люсі.
— Цілком, — відповіла я. Мене, власне кажучи, це не обходить: нехай собі Голлі вирушає з нами. — От тільки чи варто? — провадила я, показуючи на її спорядження. — Ти взагалі працювала колись агентом?
— Так, у «Ротвела» я багато разів виходила на завдання, — пояснила вона. — Одержала атестацію спочатку першого, потім другого ступеня, потім ще додатково займалась фехтуванням...
— Зрозуміло, — відказала я. — Тільки май на увазі, що нинішній Гість — це не якийсь там поганенький Перший Тип. Тут щось по-справжньому стр ашніш е
Голлі Манро закрутила за вухо пасмо волосся:
— Ну, мені теж довелося дещо бачити. Я брала участь у тій відомій справі в Голланд-Парку, у винарні, де нашу команду ггід землею оточили семеро примарних псів. То була неабияка халепа. А потім...
— Про Голланд-Парк я чула, Голлі. І можу тобі сказати, що тварюка, яка залишає криваві сліди, в десять разів гірша за отих цуценят. Ні. я не хочу лякати тебе. Я просто не хочу, щоб ти постраждала.
Голлі кволо всміхнулась:
— Я робитиму все. що можу.
— Сподіваюсь, що цього вистачить. — відповіла я.
З вітальні виринув Локвуд. Він став між нами й стяг з вішака своє пальто.
— Усі задоволені? — спитав він. — Чудово. Джорджеві я залишив цидулку. Джейк із своїм таксі буде тут за кілька хвилин, тож несімо наше знаряддя надвір. Це твої торбини, Голлі? Не турбуйся, я сам візьму їх.
Будинок номер 54 на Ганновер-Сквер був не привітніший і не похмуріший, ніж учора. Крізь вікно на горище проникали ті самі кволі денні промені, що ледве освітлювали химерні вигини сходів, різьблені дерев’яні фаски, вичовгані дошки підлоги, окремі частини стіни. Я прислухалась, — як і завжди, коли заходжу до такого будинку, — та мені важко було щось розчути крізь щебетання Локвуда й Голлі. Він лагідно пояснював їй, де кожен з нас вартував минулої ночі, а вона закидала його нескінченними запитаннями й сміялась після кожної відповіді. Я намагалась не звертати уваги на їхні балачки, а заодно і вгамувати гнів, що закипав у моїх грудях. Коли виходиш на роботу, треба відкинути геть усі злі почуття. Бо з агентами, які не можуть опанувати себе, трапляються прикрощі.
Я заспокоювала себе тим, що невдовзі нам буде не до безглуздої балаканини. До того ж от-от надійде Джордж, і співвідношення сил зміниться.
Проте Джорджа так і не було.
Ми розпочали працювати без нього і заходились шукати можливі Джерела спочатку на підвальному поверсі, а тоді на горищі. Підвал я просто-таки зненавиділа: я знала напевно, що тут загинули принаймні двоє людей, упавши зі сходів. Хоча саму кухню, відділену від сходів аркою, було обладнано якнай- сучаснішим чином, та від плитки, якою було облицьовано підлогу, мені чомусь лоскотало шкіру, а на наших термометрах падала температура. Ми пробували підняти цю плитку кишеньковими ножиками, перевірили всі сходинки, та не знайшли жодної порожнини, де могла ховатися річ, пов’язана з тією давньою трагедією. Далі я простукала стіни уздовж сходів, а Локвуд. ставши рачки, дослідив за допомогою ліхтарика маленькі тісні шафки, вбудовані просто під найнижчим маршем. Тут теж не було нічого. Голлі Манро знайшла комірчину. напхану старими чорними меблями, та ми. оглянувши її. з’ясували, що ці меблі походять із початку двадцятого століття, а не з вікторіанської доби.
— А може, Джерело — це самі плитки? — припустила я. — Адже саме тут розігралась фінальна дія трагедії. Покладімо на них ланцюги й погляньмо, чи відбудеться після цього прояв.
— Цікава думка, — погодився Локвуд, обтрушуючи штани від пороху. —Та спочатку обшукаймо горище.