увагу. Я ж від того почувалася самотньою й покинутою напризволяще.
У підвальному поверсі Локвуд розклав на підлозі срібну сітку і оточив її колом із залізних ланцюгів. Вийшло й справді безпечне місце для того, щоб його вистачило на двох. Коли споночіло. вони з Голлі пішли до цього кола, не перестаючи щебетати одне з одним, а я попленталась на горище, до місця своєї самотньої сторожі. У душі, звичайно ж. я розуміла, що помиляюсь. а Локвуд. навпаки, все робить як слід. Проте це порушувало наш звичний порядок дій — працювати пліч-о-пліч, і від цього мені було тяжко на серці. І в череві — теж, ніби я наковталась каміння.
Я сиділа на горищі, на майданчику біля сходів, усередині кола із залізних ланцюгів, між двома пригашеними ліхтарями, з рапірою, що спочивала на моїх колінах, наче виделка на тарілці. Посередині кола, біля мене, лежала срібна сітка. Знаючи, що чекати мені доведеться довго, я взяла з собою книжку, щоб якось згаяти час. То був потріпаний роман жахів у паперовій обкладинці, який я знайшла на одній з Локвудових полиць. Можливо, ця книжка належала колись Джесіці чи Локвудо- вим батькам — Селїї й Дональду, відомим дослідникам-пси- хологам, які трагічно загинули багато років тому...
Не в змозі втамувати гнів, я з ляскотом закрила книжку. За пів хвилини прочитаний в архіві абзац розповів мені про Локвуда більше, ніж він сам за ті місяці, що ми прожили в одному домі! Я дізналась імена його батьків. Дізналась обставини загибелі його сестри! Усе це було б смішно, якби не так сумно... Чого він так боїться? Чому не хоче відкритись? Чи просто не вірить мені?.. Авжеж, він такий милий, такий чарівний, коли сам цього хоче. Тільки це нічогісінько не значить. Варто подивитися на його теперішню поведінку, на те, як він крутиться довкола своєї нової помічниці, обернувшись до мене спиною...
Зараз вони, напевно, щебечуть собі в темряві пліч-о-пліч. А я сама, зі мною немає навіть Джорджа. Хай йому дідько, навіть черепа! Адже Голлі не знає, що ми з черепом можемо спілкуватись. тому я не взяла його сьогодні з собою. І ось. маєш — навіть словом нема з ким перемовитись. Яка ж я самотня...
Я труснула головою. Годі жаліти себе! Що я за дурепа! Лок- вудова поведінка ще нічогісінько не значить! Я увімкнула ліхтар на більшу потужність і розкрила книжку.
Начхати мені на все!
Та навіть зараз, коли я заходилась читати, похмурі думки не відпускали мене.
Ніч тривала звичним чином. Через кілька годин атмосфера в будинку почала змінюватися — так по багатьох поколіннях, непомітно для самої себе, шляхетна родина може сповзти до божевілля й занепаду. Повітря холоднішало й важчало, породжуючи лиховісні передчуття.
Усе було так само, як минулого разу.
Я сиділа, схиливши голову, жувала гумку й гортала сторінки книжки.
Настала північ. Відчинився прохід між світами. Зараз надійдуть Гості.
Я чекала. А коли внизу щось брязнуло, зрозуміла, що Локвуд загасив свій ліхтар. Я витягла рапіру й підхопилась.
Будинок занурився в мертву тишу, що огорнула сходи, заснувала все довкола. Я знала, що зараз підніметься до мене сходами.
І чекала...
На марші піді мною згасали свічки. Згасали, згасали, згасали миттєво, одна за одною. А потім, як і вчора, з’явились дв і постаті — спочатку приречений хлопчина, а за ним страшний здоровило, що простягав руку по волосся своєї жертви. Цього разу я не тільки бачила, але й чула їх — гучне дихання мамули й жалісні схлипування хлопчини. Вище, вище... і ось хлопець уже постав перед моїми очима: не старший за Локвуда, з гарним, білим, мов кістка, лицем і перекошеними зі страху вустами. На мить я відчула, як він зустрівся зі мною поглядом, ніби визирнув за рамки нескінченної гонитви й побачив мене. Потім хлопчина кинувся далі. Коли привиди наблизилися до перил, здоровило накинувся ззаду на хлопця — і тут- таки зблиснув сліпучий спалах потойбічного світу, ховаючи від мене завершення їхньої сутички. Удар, пронизливий крик— і сходи занурились у пітьму. Потім знову шум, тріск поламаних перил — і. нарешті, останній моторошний удар унизу.
Я дістала з кишені носовичок і обтерла ггіт з обличчя. Я змерзла й тремтіла, моє серце розривалося з жалю. Я увімкнула ліхтарі на повну потужність і завмерла, поглянувши на підлогу.
Круг свого залізного кола я побачила криваві сліди. Вони купчились круг ланцюгів — густі, темні, часті, ніби хтось тупцяв довкола, відчайдушно жадаючи потрапити за бар’єр. І відчайдушно жадаючи спілкування...