Мені здалося, що примарна постать ворухнулась... Ні, я бачила це напевно!
—Де Джерело?—розпитувала я далі. — Що тримає тебе тут?
Звуки лоскотали мені вухо. Вони були вкрай слабкі, крихкі, та я знала, що розчую їх, коли підійду трохи ближче. Я ступила пів кроку до сходів.
Постать у відповідь піднялася до мене на цілу сходинку.
— Чим ми можемо допомогти тобі?
У відповідь — жодного слова, тільки тихий, сумний і жалісний плач. Анітрохи не схожий на людський, так радше могла б стогнати поранена тварина. Та будь-яку тварину можна приручити, варто лише показати, що вона може довіряти тобі. Я підійшла ще ближче й простягла руку:
— Скажи, що ми можемо зробити для тебе?
Аж тут я справді почула якісь слова, тільки вони лунали так швидко, що я не встигала розбирати їх. Я з відчаю прикусила губу... аж тут мені сяйнула думка: моя рапіра! Вона залізна, як і ланцюги, й зараз її аура працює проти мене, приглушуючи звуки й відганяючи від мене цей бідолашний привид. Відповідь прийшла несподівано. Я притулила рапіру до стіни, й тієї ж миті дістала винагороду: обличчя хлопчини- служника стало видно мені цілком чітко, ніби його осяяв промінь неясного світла. Воно було таке саме нещасне, як я запам'ятала його: великі сумні чорні очі, щоки в сльозах...
— Скажи мені! — просила я.
— Скажу...
Мене пройняло дрижаками. Він відповів! Я зробила це! Так само, як з отим старим у кріслі. Моя теорія підтвердилась! Із привидами можна спілкуватись, якщо піти їм назустріч, узяти цей ризик на себе!
Здалека хтось окликнув мене на ім’я. То була Голлі Манро, що стояла на два марші нижче. Привид колихнувся, його обличчя потьмяніло. Я вилаялась. Навіть зараз, мимоволі, н аш а помічниця плутає мені всю справу...
— Не тікай! — сказала я й ступила ще два кроки вперед.
Хлопчина відсахнувся. Потім його обличчя знову проясніло. Я усміхнулась.
— Скажу...
Ляснули вхідні двері. Відлуння цього звуку ніби струснуло цілий будинок. Привид знову зблід. Я спересердя аж скривилась. Із передпокою до мене долинув голос Джорджа — він про щось говорив із Локвудом, а той відповідав. До дідька! Привид усміхався мені. Якби тільки він знову заговорив...
— Мене звуть Люсі. — сказала я. — Скажи мені, чого ти хочеш?
Усміхнений привид підплив ближче: на голові в нього, наче вогняна корона, ворушились довгі пасма світлого волосся. Тіло здавалось розпливчастим — можна було розгледіти лише опущені вниз руки.
— Я хочу...
— Де Люсі?! —То був Джордж. Я почула, як Голлі забурмотіла у відповідь, а Джордж уже горлав на весь голос: — Люсі!!!
— Не звертай уваги. — тепер я теж усміхалася, силкуючись зберегти зв'язок із привидом. Холод став нестерпним, обпікав мені шкіру. Лише тепер я розуміла, яка квола, непевна була моя усмішка поряд з усмішкою примарного хлопчини — зловісною й хижою...
— Я хочу...
— Агов, Люсі! Ми помилились! Роберт Кук — це не великий привид! Це малий!
Я дивилась на світлу постать, що усміхалася мені, стоячи на чотири сходинки нижче.
— Хлопчина зарізав служника! Малий Том — так на глум прозвали здорованя-слугу! А хлопець був божевільний. Він поранив Тома, а той погнався сходами за ним! Добігши до горища, Том уже знеміг від утрати крові. Він схопив хлопця, а той скинув його зі сходів! Ми все тлумачили зовсім не так, як треба!
Привид підплив ще ближче:
— Я хочу...
Чудово. Я поволі позадкувала.
Привид роззявив рота:
— Я хочу ТЕБЕ!
Він усміхнувся. Підняв руки. Вони були закривавлені.
Я відсахнулася, зойкнула, вхопилася за пояс.
Намацавши якусь каністру, я жбурнула її собі під ноги. То виявилась лише сіль. Каністра розбилась. Привид розділився навпіл, наче розрізана кіноплівка, обігнув сіль і знову склеївся тепер уже позаду мене, перегородивши мені дорогу до рапіри сітки й ланцюгів. Я відскочила, взялася шукати каністру з маг-
нієм. перечепилась об відерце з соляним розчином — і мене відкинуло до перил. Знизу лунали гарячкові кроки, мерехтіли промені ліхтариків, чулись голоси. У мене змокли ноги. На мене зирили повні сліз очі привида; він наближався, залишаючи за собою криваві сліди. Нарешті я намацала каністру, та в мене зі страху й холоду заніміли пальці, тож я ніяк не могла відчепити її від пояса. Привид підпливав усе ближче, досі всміхаючись і хапаючи пальцями повітря. Я скрикнула, відсахнулась, перевалилась через перила й повисла на величезній висоті, борсаючись у повітрі й хапаючись за край дерев’яної сходинки. Привид почав витягатись, нависати наді мною, широко розкинувши свої довгі руки. Я бачила його порожні очі, його вуста, скривлені в лютій, навіженій посмішці. Хтось біг сходами вгору. Зі скорчених пальців привида текла кров, краплі падали мені на куртку, шипіли й парували. Привид нахилився ще нижче. Мене охопив відчай, хотілося відпустити сходинку й полетіти вниз, у порожнечу...