Штори зараз були опущені, на столику біля ліжка горіла лампа. Сам Локвуд лежав у ліжку на двох смугастих подушках. згорнувши тонкі руки поверх ковдри. Верхню частину його голови закривала біла пов’язка, схожа на тюрбан: з-під неї визирало неслухняне пасмо темного волосся. В одному місці крізь бинт просочилась кривава пляма. Локвуд був блідий, худий, як і завжди, тільки очі його яскраво палали. Він уважно спостерігав за тим, як я ставлю тацю на стіл.
Пробач, — сказала я.
Не переймайся. Ти вже попросила пробачення.
Я не була певна, що ти пам’ятаєш.
Пам’ятаю, тільки не все. Пам’ятаю, скажімо, як отямився на чиїхось колінах, — він усміхнувся. — Тільки не знаю, на чиїх — твоїх чи Голлі.
— На Джорджевих.
— Та невже? — він кахикнув і поспіхом заходився сідати. — Он як... Гаразд.
— Залишайся в ліжку. Ми всі тобі це радимо. Особливо Джордж.
— О. то він на сьогодні мій заступник? А взагалі зі мною все гаразд. Поглянь, як чудово Голлі перев'язала мені рану. До речі, вона закінчила курси першої медичної допомоги...
— Авжеж, закінчила, — я подала йому тацю.
Він змастив грінку джемом і жадібно відкусив її. Я подивилась на картину, найближчу до мене. На ній було зображено якусь різьблену кам’яну будівлю, порослу довкола джунглями і майже сховану в затінку дерев.
— «Брама духів», пам’ятка давніх майя, десь на острові Юка- тан... — пояснив Локвуд, не підводячи очей. — Виходить, мої батьки побували й там... Отже. — провадив він. пережовуючи грінку. — це нарешті сталось. Я попереджав тебе, але ти не послухалась. Забула все, чого тебе вчили, й ггішла за своєю жалюгідною теорією. І піддала небезпеці всі наші життя.
Я глибоко зітхнула. І виявила, що саме зараз, коли настав час усе пояснити, я не можу знайти потрібних слів.
— Я розумію, що вчинила недобре. Але ж я розмовляла з ним, Локвуде. І він відповідав!
— І тут-таки спробував убити тебе. Чудово!
— Просто це був неправильний привид...
— Неправильний привид?! — зареготав він. навіть не всміхнувшись. — Люсі, запам’ятай: правильних привидів не буває. Ніколи! І я забороняю тобі викидати такі коники. Зрозуміло?
Я розчаровано зітхнула:
— Але ж я — єдина, кому вдаються такі «коники», Локвуде. Невже це нічого не варте? Так, я знаю, що минулого разу все вийшло по-дурному, і винна тут я. Але ж послухай, Локвуде, коли ти відчуваєш зв’язок...
— Люсі! — перервав він. — Ти не слухаєш мене. Ще раз питаю: зрозуміло?
Я вирячила очі:
— Та-ак...
— Сподіваюсь, що так, — відповів Локвуд. — Інакше наступного разу залишу тебе вдома.
— То й що? Візьмеш замість мене Голлі Манро?
Він зблід і трохи помовчав.
— Це вже мені вирішувати, кого я візьму чи не візьму, — нарешті сказав він. — Тільки знай, що я ніколи не візьму з собою людину, яка може піддати небезпеці життя інших агентів. Якщо хочеш провести зиму сама, працюючи з Холодними Дівами й Кам’яними Молотами. — будь ласка, тільки попроси, — він утупився в свою тарілку. — А тепер — щодо Голлі. Вона чудова співробітниця, чудова помічниця, підтримує в домі лад. До того ж вона врятувала тобі життя. Що ти, врешті-решт, маєш проти неї?
Я стенула плечима:
— Вона дратує мене. Й завжди лізе, куди її не просять.
Локвуд кивнув:
— Зрозуміло. Так, Голлі справді полізла, куди її не просили, коли рятувала тебе минулої ночі. Я не рятував тебе. Джордж не встигав порятувати тебе. Це зробила Голлі. А що, якби вона не вхопила тебе за руки? Ти диви, дратує вона її, — Локвуд відкинув ковдру вбік. — От зараз піду й скажу Голлі, щоб наступного разу вона дозволила тобі впасти.