— Негайно лягай у ліжко! — вигукнула я. Гарячий вузлик у моїх грудях стягся ще дужче. Мої нерви напружились до краю, серце шалено тьохкало. — Я чудово знаю, чим я їй зобов’язана! Розумію, яка вона гарнюня!
— У чому ж тоді проблема? — ляснув долонею по столику Локвуд.
— Ніяких проблем!
— Тоді...
— Тоді чому її так легко звільнили з «Ротвела»?
— Що? — він аж сплеснув руками.
— Я про Голлі! Якщо вона така бездоганна, чому її так легко звільнили з «Ротвела»? Коли я приїхала з відпустки, ти сказав, що вона «тільки-но пішла від них». Мені просто цікаво, чому вона звільнилась.
— Це пов’язано з їхніми внутрішніми проблемами! — вигукнув Локвуд. — Її несподівано перевели до нового керівника, з яким вона посварилась і попросила перевести її до іншої команди. їй відмовили, й тоді вона звільнилась. Ніяких таємниць, еге ж?
— Здається, ніяких.
— Тоді все гаразд!
— Так! — відповіла я. — Все гаразд!
— От і добре! — Локвуд закинув на ліжко свої ноги в піжамних штанях і задоволено вмостився на подушках. —Добре. — повторив він, — бо мені страшенно болить голова.
— Локвуде. я...
— Іди краще відпочинь. Тобі треба відпочити. І всім нам теж.
Ви мене знаєте, я дівчина слухняна. Отож наступні кілька годин я провела в своїй спальні. Трохи подрімала, проте була надто напружена, щоб відпочити як слід, і надто втомлена, щоб чимось займатися. Я довго лежала, зирячи в стелю. Деякий час мені було чути, як під душем насвистує Джордж, а потім у домі запала тиша. Локвуд із Джорджем перебували в своїх кімнатах, а Голлі, напевно, вже поїхала додому.
Звичайно ж, я була вдячна їй. Я була вдячна їм усім. Як це приємно бути такою вдячною... Я сумно зітхнула.
— Ану. поділися, про що міркуєш?
Я озирнулась і поглянула на підвіконня. Відтоді, як ми вперше повернулись із будинку панни Вінтерґарден, я не чула зі склянки жодного звуку. Як я вже говорила, склянка з черепом стояла в мене на підвіконні, біля купи косметичок, дезодорантів та зібганого одягу. Зараз із-за скла струменіло бліде м’ятно- зелене сяйво, що ледве вирізнялось на тлі кволого листопадового сонця. Плазма в склянці була прозора, як ніколи раніше: крізь неї було чітко видно обриси старого бурого черепа. Окремі сонячні промінці вигравали на його краях і пронизували череп крізь його отвори. Моторошного обличчя сьогодні видно не було, замість нього лунав лише моторошний голос.
— Я розумію тебе, — шепотів він. — Мене теж усі ненавидять.
— Я хотіла дещо спитати в тебе. — відказала я. спираючись на лікті. — Зараз полудень, надворі сяє сонце, а ти — привид. Привиди не з'являються вдень. А ти тут і набридаєш мені, як завжди, своїми балачками.
Череп у відповідь захихотів:
— Може, я й не такий, як усі. Так само й ти не така, як усі довкола тебе. — голос привида став глибший і гучніший, наче дзвін. — Не така, як усі, й самотня, само-о-отня... Тьху! — зненацька додав він. — Мало сам себе не перелякав!
Я поглянула на нього:
— То в тебе немає відповіді?
— Правду кажучи, я вже забув, про що ти питала.
— Чому ти з'являєшся вдень? Як це тобі вдається?
— Насправді, — відповів голос, — найголовніша причина тут. напевно, у моїй скляній в'язниці. Посріблене скло не дозволяє мені вийти з неї. та водночас послаблює енергію світла, що проникає сюди. Отож я увесь час перебуваю в сутінках, що дозволяє мені з'являтись коли завгодно... — сяйво трохи потьмяніло, тож я вирішила, що привид уже зник. Проте він несподівано продовжив: — А тепер скажи мені... чому ти така сумна? Чим я можу допомогти тобі?
Я знову поклала голову на подушку:
— Нічого. Дурниці.
— Нічого і є нічого... Ти щойно годину поспіль зирила в стелю. Таке зазвичай ні до чого хорошого не призводить. Ще, диви, переріжеш собі горлянку отим гарненьким рожевим ножиком. який я в тебе бачив, або засунеш голову до унітаза й спробуєш утопитися Я вже бачив, як дівчата це роблять, — додав буденним тоном привид. — Не хочеш— не кажи, я знаю й сам. Це через оту вашу нову помічницю.