— Неправда. У нас із нею все чудово. Вона хороша.
— Отак — ні сіло ні впало — стала хороша?
— Так. Стала.
— Брешеш! — із несподіваним запалом вигукнув голос. — Вона — зозуля в твоєму гніздечку! Вдерлася до гарненького маленького королівства, яке ти створила сама для себе. І вона знає це! їй це до вподоби! Таким, як вона, це завжди подобається!
— Ну. гаразд, — простогнала я, перекотилася й сіла на краєчок ліжка. —До речі, вчора вона врятувала мені життя.
Привид захихотів:
— Велике діло опеньки! Ми всі рятували тобі життя. І Локвуд. і Кабінс, і я, звичайно ж! Скільки разів я рятував тебе — не злічити!
— Я розмовляла з привидом. І так захопилася, що геть забула про захист. Голлі врятувала мене! Ось чому відтепер вона для мене хороша! Зрозумів? І більше сіні слова про неї! Це вже принаймні не твоя справа!
— Правду кажучи, хто тільки не рятував твою дупу? Гадаю, що навіть старий Ариф із крамнички на розі робив це разів так зо два! Ти ж розтелепа!
Я спересердя жбурнула в склянку шкарпеткою:
— Ану. замовкни!
— Не гарячкуй, — відповів голос. — Я ж на твоєму боці. А ти просто не цінуєш мене. Тут словечко, там думка чи порада — і все це, до речі, безкоштовно! Я давно заслужив на те, щоб мені за це хоча б подякували!
Я підхопилася з ліжка. Ноги в мене тремтіли. Я сьогодні не спала й не снідала. А натомість розмовляю з привидом. Чого тут дивуватись, що в мене таке коїться на душі?
— Я тобі подякую. — мовила я, — коли ти розкажеш мені щось корисне. Про смерть. Про потойбічний світ. Лише подумай, скільки ти міг би розповісти! А ти не сказав мені навіть свого імені...
Привид тихенько зітхнув:
— О. це все не так просто... Важко звести разом життя і смерть, хай навіть на словах. Коли я то тут, то там, межа цих світів розпливається, тож я сам до ладу не розбираю, де я.
Ти повинна розуміти мене. Тільки ти, Люсі, єдина з-поміж людей. Розуміти, що це значить — перебувати між двома світами. Це вельми нелегко...
Я підійшла до вікна, подивилась на череп, на його вицвілу поверхню з виступами, западинами, швами, що проходили, мов річки, долинами кісток. Я ніколи ще не бачила його так виразно, тепер мені не заважало каламутне обличчя з ектоплазми. Два світи... Річ у тім, що я знаю, як це перебувати між цими двома світами: я відчувала це в ті секунди, коли виходила на психологічний зв’язок із духами. Відчувала я це і вчора, на горищі: два світи, що мішаються один з одним... Поставити вбік рапіру — це. звичайно, було божевілля, самогубство... та водночас у спілкуванні з привидом це було найрозумніше рішення. Воно стало б таким, якби мені трапився правильний привид... Я з огидою пригадала закривавленого хлопчину.
— Чому ти кинула свою рапіру? — ніби підслухавши мої думки, промовив череп. — Що, по-твоєму, так збентежило тебе? Нікому з твоїх друзів цього не зрозуміти. Це надто складно, це пантеличить. коли ти вмієш робити щось таке, чого не може ніхто... Повір мені я це добре знаю!
— А чому ти не такий, як усі? — запитала я. — Довкола стільки Гостей...
— Розумієш, — гордовито перервав мене голос, — на відміну від них. я сам хочу сюди повертатись. Ось де різниця.
Унизу хтось подзвонив у двері.
— Краще я піду, — сказала я, — бо Локвуд іще спробує відчинити сам... — виходячи з кімнати, я озирнулась на склянку. — Дякую. — додала я й побігла вниз.
На сходах я зіткнулась із Джорджем. Цієї ж миті подзвонили ще раз. Локвудова перев’язана голова вже визирала з кімнати:
— Хто там? Клієнт?
— Тебе це не стосується! — обірвав його Джордж. — Ану, негайно в ліжко!