— Це може бути цікавий клієнт...
— Повторюю: тебе це не стосується! Я сам розберуся з ним, зрозумів? Я сьогодні твій заступник! А ти не вилазь із ліжка!
— Гкразд...
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Локвуд зник. Ми з Джорджем, скрушно хитаючи головами, вирушили до дверей. На порозі стояв інспектор Монтеґю Барнс, іще більше втомлений і потріпаний, ніж завжди. У непевному світлі листопадового дня важко було розібрати, де закінчуються зморшки на його обличчі й починаються бганки його плаща.
— Кабінсе, — мовив він. — Панно Карлайл... Можна до вас?
Навіть якби ми з Джорджем заперечували, він усе одно увійшов би. Ми провели його до вітальні, де Барнс зупинився, тримаючи в руці капелюха.
— Ви тут, здається, трохи прибрали, — зауважив він. — Я й не знав, що у вас є навіть килим на підлозі...
— Ми постелили його просто поверх сміття, інспекторе, — незворушно відповів Джордж. поправляючи на носі окуляри. — Чи ми можемо стати вам у пригоді?
Так само легко й невимушено, як Барнс, зараз могла б почуватись хіба що людина в трусах із скляного волокна. Інспектор тяжко зітхнув:
— Мені щойно телефонувала панна Фіона Вінтерґарден. Дуже... е-е... впливова леді. Мені трохи важко було повірити, та вона, здається, цілком задоволена тим, як ви попрацювали минулої ночі в її будинку, — він поглянув на нас так, ніби сподівався на заперечення. — І вона наполягає, щоб я найняв вас для розслідування навали в Челсі. Тож я прийшов офіційно запросити пана Локвуда до участі в цьому розслідуванні. — Стуливши нарешті вуста й таким чином виконавши неприємний обов’язок, інспектор трохи повеселішав. —До речі, а де сам Локвуд?
— Він нездужає, — пояснила я.
— Він дістав поранення в будинку панни Вінтерґарден, — додав Джордж. — Ударився головою.
— Можливо, в нього струс мозку, — підхопила я, кивнувши. — Чи щось іще серйозніше. Побоююсь, що зараз вам не вдасться поговорити з ним.
— Ви не хвилюйтесь, у нас усе гаразд. — запевнив Джордж. — Я — його заступник. Можете все обговорити зі мною. — він помахом руки запросив інспектора сідати, й сам умостився в Локвудовому кріслі.
— Добридень. Барнсе. — до кімнати хутко увійшов Локвуд. На ньому були довгий халат, піжама й пантофлі, а пов'язка на голові здавалася ще кривавішою й ще більше з’їхала набік, ніж дотепер. Барнс приголомшено вирячився на нього. — Щось не так?
— Ні. що ви... — інспектор ледве опанував себе. — Мені до вподоби ця ваша пов’язка. Дуже личить вам.
— Дякую. Чудово. Ану-бо. Джордже. киш із мого крісла... Як я зрозумів, ви нарешті прийшли просити в нас допомоги?
Барнс вибалушив очі, пожував губами й старанно зняв порошинку зі свого капелюха.
— Так. — відповів він. — Певним чином... Навала дужчає. Будь-чия допомога нам стане в пригоді. До того ж минулої ночі знову сталися заворушення. А заражена привидами частина Лондона... Одне слово, краще ходіть і подивіться самі.
— Невже все так погано?
Барнс протер очі своїми товстими пальцями, і я помітила, що нігті на них геть обгризені.
— Пане Локвуде, — поволі промовив він. — Здається, настав кінець світу.
Наступного вечора ми справді побачили це самі.
ДЕПРІК улаштував свою тимчасову штаб-квартиру на площі Слоун-Сквер. біля східної межі забороненої зони. Звичайних городян на площу не пускали: з рекламних щитів величезні плакати попереджували про небезпеку, а на контрольних пунктах стояли похмурі полісмени. Ми з Локвудом та Джорджем показали одному з них свої перепустки, й він махнув рукою, пропускаючи нас.
Навколишні вулиці були мовчазні, темні й порожні, проте на бруківці було повно перекинутих автомобілів, скла від розбитих шибок та інших слідів нещодавніх заворушень. Площа ж. навпаки, яскраво сяяла й кишіла людом. До центру площі з військових вантажівок було обернено прожектори: їхнє проміння заливало все довкола сліпучо-білим світлом, серед якого трава здавалась вицвілою, а обличчя агентів та полісменів, що снували довкола, — ніби вирізьбленими з кістки. Чорні гумові кабелі звивались асфальтом, наче велетенські вени, живлячи електрикою тимчасові захисні ліхтарі по дахах і зовнішні обігрівачі, встановлені біля фургонів з гарячою їжею та напоями.
Люд юрмився зусібіч. Команди агентів прямували за своїми керівниками, ляскаючи себе по робочих поясах і випробовуючи в повітрі рапіри. Патлаті телепати вишикувалися в чергу біля фургона з чаєм — це видовище нагадало мені вербову алею. Коло обігрівачів купчились підлітки з нічної варти в своїх шаликах і шапочках: туди-сюди заклопотано метушились дорослі співробітники ДЕПРІК: важко було повірити, що єдине, до чого вони здатні. — це відряджати малих дітей до найбільш зараженої привидами частини Лондона. Перукарню на розі було реквізовано й перетворено на майстерню збройової фірми «Маллет і сини»: тут можна було замінити або відремонтувати свою рапіру або просто, повертаючись із нічної експедиції до заражених глибин Челсі, почистити клинок від ектоплазми.