На західному боці площі було встановлено масивні, десять футів заввишки, залізні бар'єри на бетонній основі: вони перегороджували вхід на сусідню вулицю — Кінґс-Роуд. що тягнеться майже милю від Слоун-Сквер на південний захід, аж до лавандової фабрики на Фулгемському шосе. Раніше Кінґс- Роуд слугувала ніби хребтом популярного торговельного району — від неї, мов борідки на пташиній пір’їні, розходились численні бічні вулички. Проте за шість останніх тижнів усе це змінилось. Тепер єдиним проходом через бар’єр була вар- това вежа, яка стояла перед глухою дерев’яною огорожею.
До цієї вежі ми й попрямували, як і домовилися раніше з Барнсом.
Біля її підніжжя нас зустрів помічник інспектора, поліцій- ний офіцер Ернест Добс. То був ще молодий сумовитий чолов’яга — типовий службовець ДЕПРІК, від кінчиків своїх вух, що скидались на цвітну капусту, й до носаків начищених черевиків. Він недовірливо оглянув нас, затримав погляд на марлевому тампоні, що прикрашав Локвудове чоло точнісінько над лівим оком. Потім Добс повів нас усередину, й нарешті ми опинились на верхівці вежі, де він побокував і сказав, недбало махнувши рукою:
— Ось ви й прийшли. Ласкаво просимо до Челсі.
Усі захисні ліхтарі на Кінґс-Роуд було увімкнено. Два ряди їхніх осяйних куль губилися в морозяній імлі, дорогою кидаючи проміння на темні фасади будинків обабіч вул иці Фасади, одначе, не всюди були темні: подекуди у вікнах можна було розгледіти непевне примарне блакитно-зелене світло, що зненацька з’являлось то там, то тут, коливалось, а потім так само несподівано зникало. Віддалік, на перетині Кінґс-Роуд з іншою вулицею, крізь нічну пітьму линула бліда постать. Прислухавшись, я почула стогін, що лунав за вітром: він повторювався знову й знову, мов на магнітній стрічці, склеєній петлею.
Біля бар’єра під захисним ліхтарем купчилася невеличка група агентів. їхня керівничка — доросла жінка — віддала їм наказ, і агенти подалися до найближчого будинку.
У крамниці, що стояла поряд із цим будинком, було розбито вітрину: друзки скла, перемішані з залізними стружками та сіллю, геть засипали бруківку. З іншого боку вулиці на стіні будинку чорніла велика пляма, а тротуар аж виблискував, обпечений спалахом магнію. Листя й галуззя, зірване останніми зливами з дерев, лежало на дорозі неприбране, а вздовж тротуару вишикувались покинуті власниками автомобілі. Біля прочинених дверей вітер здіймав у повітря клапті старих газет. Багато вікон було перекреслено крейдяними хрестами — знаками того, що тут можуть бути Гості. Прохід на бічну вуличку був щільно засипаний залізними стружками.
Тут ніхто не жив і не працював. Попри потужні залізні бар’єри тут витав тяжкий, похмурий дух. Повітря аж тріскотіло від надлишку злої сили. То була мертва зона.
— Бачите ліворуч крамницю делікатесів?—запитав Добс. — Там у нас Причаєний сидить прямісінько за прилавком з ковбасами. Добродій вікторіанської доби в циліндрі. Далі в нас є Вогники — отам, у пивничці навпроти, а ще тут никає Спектр у подобі однорукого листоноші. Чому саме однорукого— не питайте мене, не знаю. Минулої ночі за агентами з компанії «Ґрімбл» ганялись Потвори—отам, біля букмекерської контори. Коли Потвори вискочили на бруківку, їх знищили за допомогою магнію, та все одно поведінка агентів скидалася радше на втечу, ніж на сутичку. І це лише в одному кварталі. А вся заражена зона в Челсі тягнеться на багато миль! Одне слово, нам показують, хто тут насправді Гості, а хто — Господарі.
З туману почулося тихе, але вперте й розмірене цокання — ледь чутне «цок-цок-цок»...
— Подекуди ми викопували мертві тіла. — провадив Добс. — Часом знаходили Джерела, та жодне з них не було пов’язане з цим скупченням. — Він з огидою відвернувся.