Невже? Мені здалося, що натовп заколивався. І то був не хаос, не стихія. То були легкі, але впевнені хвилі, що нагадали мені коливання пшениці в полях, у тих краях, де минуло моє дитинство. І разом з цими хвилями крізь веселий гамір пробивались інші звуки — невдоволене шипіння й бурмотіння. Крізь лавандовий дим на нас дивилися бліді, похмурі обличчя.
Локвуд теж відчув це.
— Щось назріває, — прошепотів він. — Щось вельми недобре. Ярмарок — це я ще розумію, але навіщо цей дурнуватий парад? Не знаю, кого і в чому він повинен переконати. Стоїмо тут, як бовдури, напоказ.
— Жах та й годі, — кивнула я. — Поглянь хоча б на йолопів, що кривляються на платформі позаду. А найгірше те, що ми посуваємось так повільно. Увесь цей карнавал розтягнеться на кілька годин...
Проте я помилилась. Наша подорож виявилась надзвичайно короткою.
Ми були приблизно на середині Стренду, недалеко від вокзалу Черінґ-Крос і контори агенції «Фіттес», коли натовп прорвав кордони й ринув на дорогу. Наша вантажівка зупинилась і зачхала двигуном. Один з агентів схопив коробку з цукерками й пожбурив її з платформи. Я побачила, як цукерки летять у повітрі барвистим дощем. Далі в повітрі майнуло щось інше — велике, блискуче. Воно впало на середину нашої платформи, недалеко від мене, з брязкотом розбитого скла. Спершу мені здалося, що то впав захисний ліхтар, який зірвався з кабелю. А потім я відчула хвилю нестерпного холоду й несподіваного підсвідомого страху. Усе було зрозуміло, проте я не могла навіть зрушити з місця... й цієї миті переді мною з’явився Гість.
То була бліда, худорлява, згорблена примара, огорнута вет- хим пожовклим лахміттям. Її обриси залишались чіткими, та ектоплазма всередині бралася бульбашками й нуртувала, наче суп, що кипить у каструлі. Ребра, перекручений хребет, м’язи, жили—все це то розтягалось, то знову стягалось і всмоктувалось. Голова примари похилилась, обличчя затуляли білі долоні так, ніби привидові було страшно поглянути на нас. Довгі кощаві пальці стриміли вгору, наче розгалужені оленячі роги.
Ті з нас, хто був достатнього молодий, щоб бачити, витягли свої рапіри раніше, ніж на платформу впала друга бомба з привидом. Правду кажучи, таких тут було тільки троє — Локвуд, Джордж і я. У Голлі Манро теж була з собою рапіра, та нашій помічниці ніяк не вдавалось витягти її. Слідом за нами дехто з молодих агентів «Фіттес» — не з тих, що розкидали цукерки, а з тих, що розносили напої, — покидали таці й теж потяглися до своїх поясів. А дорослі, як завжди, були сліпі, не бачили привидів навіть зблизька й лише піднімали коміри пальт, відчувши несподіваний холод.
Знову брязнуло скло. З’явився ще один Гість — цього разу біля переднього краю платформи. Ще кілька бомб упало серед натовпу, й ми відразу почули крики.
Ми з Локвудом ринули вперед. Джордж вирушив за нами. Сер Руперт Ґейл теж зреагував — витяг із ціпка посріблений клинок. Пенелопа Фіттес і Стів Ротвел, що стояли попереду, озирнулись. Дехто з почесних гостей підхопився з місця.
Перший привид заворушився. Він по-химерному вивернув свою голову й поплив до заднього краю платформи, крізь найближчий стілець і низеньку, гладеньку жінку в твідовому пальті, що сиділа на цьому місці. Плазма огорнула все її тіло, пронизала його наскрізь і потяглася далі. Жінка вирячила очі. здригнулась і без жодного слова впала зі стільця.
— Лікаря! — вигукнув Локвуд. Платформою прокотилася хвиля жаху. Люди зривалися з місць, відштовхували стільці вбік і безпорадно метушились — надто нерозумні, щоб почекати й дослухатись до власних відчуттів... Адже навіть доросла людина спроможна вловити слабкий відгомін потойбічної енергії, який попередить про напад привида й допоможе залишитись живою...
Гість тим часом никав то туди, то сюди, затуляючи долонями голову так. ніби вона йому боліла. Двоє чоловіків, яких торкнув привид, упали, зачепивши людей, що стояли поруч, і лише посилили паніку. Я була вже поряд із привидом і підняла свою рапіру.
Цієї миті поперед мене вдерся якийсь агент із «Ротвела» з каністрою магнію в руці.
— Ні! Тільки не тут! — вигукнула я. — Ти ж...
Було вже запізно. Він жбурнув каністру, вона пролетіла повз Гостя, відскочила від найближчого стільця й вибухнула біля самісінького краю платформи. В повітря злетіли тріски. Натовп, що оточував платформу, засипали іскри грецького вогню. Платформа хитнулась. Її край обвалився, наче льодовик. що сповзає в море, й скинув униз, на бруківку, трьох почесних гостей, серед яких була й панна Вінтерґарден. Сера Руперта Ґейла відкинуло аж на самісінький край платформи — там він зараз і висів, чіпляючись за потрощені дошки. Джордж вийшов з цієї пригоди неушкоджений, він уже наблизився до Гостя й зараз виводив вістрям своєї рапіри кривулі в повітрі, які мали захистити навколишній люд від дотику привида.