Гостя засипало гарячими залізними стружками. Так само не додавали йому доброго гумору й захисні ліхтарі, що висіли над вулицею. Плазма курилася з нього парою. Коли він опустив руки, відвертаючись від Джорджевого клинка, я помітила його обличчя — чи радше те. що було в нього замість обличчя: ні очей, ні носа, лише трикутний отвір на місці рота. Пенелопа Фіттес і Стів Ротвел. що стояли біля переднього краю платформи, зберігали спокій. Ротвел дістав з-під пальта свій меч, помітно ширший і довший за наші рапіри. Панна Фіттес вийняла з волосся срібну шпильку в формі півмісяця й тепер тримала її як ніж.
Ротвел помчав до заднього краю платформи, розкидаючи на всі боки стільці. Він поспішав до другого привида, яким виявилась Примара, та його вже випередили, тіснячи Гостя назад, співробітники його власної агенції. Голлі Манро допомагала людям перебратись на безпечний край платформи. Порівнявшись із жінкою, що впала першою, вона стала біля неї на коліна.
— Забудь про привидів! — вигукнув Локвуд, хапаючи мене за руку. — Бомби! Звідки падають ці бомби?
Мене мало не збила з ніг якась леді в хутрі й срібних цяцьках. Вилаявшись, я побокувала, скочила на найближчий стілець і озирнулась. Серед натовпу я помітила ще кількох Гостей, та вони швидко щезали в згубному для них світлі захисних ліхтарів. Натовп то юрмився довкола привидів, то ніби розривався на шматки, коли люди водночас тікали на всі боки.
— Нічого не бачу, — сказала я. — Це якесь шаленство!
Локвуд уже стояв біля мене.
— Бомби кидають не з натовпу, — зауважив він. — Згори... Стеж за вікнами!
Я задерла голову. Вікна тяглись рядами — темні, сліпі, однакові. Я не могла розгледіти нічого, що коїлось за ними. А ще вище гойдались на припоні повітряні кулі з емблемами агенцій «Фіттес» і «Ротвел».
— Нічого не видно...
— Повір мені, Люсі. Бомби кидають згори. Коли щось помітиш...
Нарешті! Два вікна змінили свої обриси. Дві темні плями збільшились. Дві постаті вискочили з вікон другого поверху і впали на нашу платформу. Важкі підошви двічі вдарили об дерев’яну підлогу.
Бойовиків побачили тільки ми з Локвудом: усі інші були надто заклопотані привидами. За найкоротшу мить я встигла розгледіти одного з них. На ньому були чорні кросівки, вицвілі джинси й чорна куртка. Обличчя сховане під чорною маскою— я тільки помітила, як блиснули в щілині для рота білосніжні зуби. В одній руці бойовик тримав рапіру, в другій — короткий пістолет. Куртку було застебнуто не до кінця, і я побачила шкіряний пояс, натягнутий упоперек грудей, на якому висіли дивні предмети. Вони скидались на коротенькі палички з прозорими скляними колбочками з одного кінця. Колбочки світилися блідим примарним сяйвом, я чудово розуміла, що там у них усередині. Усе це я побачила за мить, а наступної миті бойовик уже біг разом зі своїм спільником до переднього краю нашої платформи, туди, де в білосніжному пальті і зі срібним півмісяцем у руці стояла Пенелопа Фіттес.
Ми з Локвудом теж помчали туди, одначе були надто далеко для того, щоб перейняти нападників.
Коли вони підбігли до Пенелопи. один з них підняв пістолет.
Локвуд кинув свою рапіру — вона, як спис, промайнула в повітрі і влучила бойовикові в руку. Той випустив пістолет... Аж тут надбігла і я й заходилась вимахувати рапірою на всі боки, проте нападник так спритно відбивав мої удари, що я зрозуміла: це агент, і до того ж добре натренований.
Другий бойовик, не звертаючи на нас жодної уваги, поспішав тим часом до Пенелопи Фіттес, шукаючи щось у кишені куртки. За мить у його руці теж з’явився пістолет — невеликий, короткий, чорний.
Панна Фіттес побачила зброю. Її очі вирячились. Вона позадкувала до перил.
Як я вже згадувала, краї платформи були оздоблені пласти- ковими фігурами — левами та єдинорогами. Локвуд схопив одного єдинорога за ріг і зняв його з жердини, на яку було насаджено фігурку.
Убивця підняв пістолет...
Локвуд кинувся вперед, крутячи перед собою фігуркою єдинорога.