Порох і суха лаванда. Мені відразу схотілось кашляти.
Повітряні кульки на шпалерах, листівки з тваринами на дерев’яній дошці — сумні спогади про померлу дівчину. До речі, дуже химерні спогади, як на її п’ятнадцять років, якщо, зрозуміло, вона не засиділась у дитинстві. Ці речі стали пам’ятками минувшини ще до її загибелі. Сіро-блакитні тіні огортали все, що тут було: меблі, коробки, ящики, букети лаванди.
Скільки ж тут цих коробок! Тільки зараз я зрозуміла, яка сила- силенна їх у цій кімнаті. То ось де Локвуд зберігав усе. що залишилось на пам’ять про його родину, — поряд, майже поруч, і водночас далі від очей і, можливо, від власної свідомості...
Я не хотіла знати всього. Мені вистачило б хоч чого-небудь. Чого-небудь про його сестру чи батьків, щоб краще зрозуміти його самого.
Коли він уперше привів нас із Джорджем сюди, то згадав, що десь у комоді лежать старі фотографії. Ступаючи якомога тихше, я пройшла повз коробки до комода. Я ні на мить не забувала, що Локвуд, Джордж і Голлі сидять зовсім недалеко, внизу, під сходами...
Першу з шухляд заклинило, і я не стала її смикати. Друга була геть напхана картонними коробочками найрізноманітнішого кольору й форми. Я навмання відкрила одну: там на вовняній підкладці лежав золотий ланцюжок із темно-зеленим каменем. Чия це прикраса? Його сестри? Навряд. Його матері? Я поклала коробочку до шухляди й засунула її на місце. В наступній шухляді був одяг, її я теж засунула назад, ще швидше, ніж попередню.
Коли я нахилилась до останньої шухляди, мені заболіло коліно, я забила його, коли стрибала з вантажівки на вантажівку. Шухляда виявилась напрочуд важка. Я поволі потягла її на себе...
Там було повно фотографій.
Вони лежали бозна-як, без усяких альбомів. Було помітно, що їх сюди ховали поспіхом, часом надриваючи й загинаючи краї. Деякі були пожмакані, деякі лежали картинкою вниз. Частина фотографій майже злиплася докупи, і в сутінках я майже не могла розгледіти, що на них зображено. Врешті-решт я розібрала, що більшість із них — краєвиди, на зразок тих. які я бачила в Локвудовій спальні: незнайомі села й міста, порослі лісом пагорби. Більшість, однак не всі...
Фотографія, що її я витягла, була не дуже давня, хоч барви на ній вицвіли до жовтаво-зеленого кольору. На фотографії були двоє: старша дівчина і малий хлопчик. Дівчина — з темним,
скрученим на потилиці волоссям, у спідниці до колін і білій блузці з мереживним коміром: у такі блузки, як я пам’ятала з дитинства, вбиралися колись мої старші сестри. Лице в дівчини було не таке худе, як у Локвуда. й ніс теж не такий, проте очі — його. Темні очі дивились уперед спокійно, відкрито, впевнено, цей погляд був чудово знайомий мені. Дівчина мала десь такий самий вік. як я. — років п’ятнадцять. Вираз обличчя — серйозний і запитальний, ніби вона щось хотіла сказати фотографові, проте чекала, поки він зробить знімок. Цікаво, про що вона думала тієї хвилини? Дивлячись на неї, я відчувала, що така дівчина добре вміла наполягти на своєму.
На її колінах сидів хлопчик, набагато менший за неї. Дівчина міцно обіймала його за стан, а він перекинув ноги набік, немовби збираючись от-от утекти. Правду кажучи, він уже ворушився. тож його обличчя на фотографії трохи розпливлося, та я все одно легко розгледіла знайомі темні очі й волосся. Ви самі розумієте, що то був за хлопчик.
Я повернула фотографію на місце і обережно провела пальцем по інших картках, ніби доторкаючись до минулого. Аж тут до мене знен ац ька долинув голос самого Локвуда — гучний, дзвінкий, прямісінько з-за дверей. Страх, що мене застануть тут. пронизав моє серце блискавкою. Я випросталась, позадкувала і, звичайно ж, перечепилась об низький картонний ящик. Навіть падаючи, я пам’ятала, що мушу зробити це тихо. Я крутнулась, витягла руку, щоб утриматись...
Мої пальці вперлись у дерев’яну дошку в ногах ліжка.
Я напружила м’язи й зависла майже горизонтально — ноги застрягли за ящиком, рука зігнулась у лікті, обличчя майже притулилось до дошки. Я витягла другу руку, притиснула її долонею до потертого килима і обережно перенесла на неї вагу свого тіла.
З-за дверей почувся голос Джорджа, що відповідав Локву- дові. Вони стояли біля дверей своїх спалень — теж, мабуть, вирішили перепочити, беручи з мене приклад.
— Так, тільки нам треба стежити за нею, — говорив Джордж. — Я хочу сказати — на оперативній роботі.
— Вона сильніша, ніж ти думаєш. Не варто її недооцінювати.