Голлі! Знову ця Голлі!.. Я почула, як зачинилися двері обох кімнат. Обережно опустила своє тіло вздовж ящика. А тоді, дочекавшись цілковитої тиші, стала на коліна, вхопилася за ліжко й підвелася.
Яке холодне виявилось це ліжко! Тепер я була надто близько до Смертного Вогню, щоб почуватися спокійно. Я подумала про темну пропечену пляму під покривалом. Пригадала обличчя темноокої дівчини. І тоді, мов електрична іскра, по моїх пальцях пробіг звук із минулого. Він проскочив крізь мої зуби, очі. йтоді...
Темрява. Чути лише дитячий голосок — високий і тонкий: — Джесіко, де ти? Пробач. Я вже йду.
Темрява мовчить. Відповіді немає. Проте дещо я все-таки відчуваю: поряд у кімнаті є щось лиховісне, холодне. Воно ховається в пітьмі... Позбавлене життя, воно прагне поглинати інших. Зовсім нещодавно, звільнившись із свого полону, воно скуштувало життя й випило його до дна...
— Я тут, Джесі. Зараз прийду й допоможу.
Воно напружилось у чеканні. Від нього розходяться хвилі холоду, огортаючи стіни.
— Не ображайся, — просить дитина. Ось на сходах лунають кроки. Відчиняються двері...
А далі? Дитячий крик. Холодна примара росте й нахиляється вперед, я відчуваю, як вона радіє. Несподіваний скрегіт металу. Ще гостріший і дужчий холод—холод заліза. А потім — зупинка. Шаленство. Біль, мішанина вигуків і прокльонів. Удари, що ріжуть, колють, розтинають нутрощі. Примара розривається на шматки, втрачає свою первісну силу. Її охоплюють горе й гнів.
І нарешті...
Майже нічого. Холодна, голодна, лиховісна примара зникає.
Залишається тільки дитячий голос у темряві. Дитина схлипує й кличе сестру на ім’я:
— Джесіко... Пробач... Прости...
Голос дедалі слабшав, віддалявся, повторював ті самі слова, аж поки я перестала його чути. Він відплив назад, у минуле. А я. піднявши голову, виявила, що знову бачу перед собою світлу хмаринку над порожнім матрацом, а рукою досі міцно тримаюся за ліжко. Я змусила себе розтиснути пальці. За вікном було темно. Я стояла біля ліжка на колінах, і вони мені страшенно боліли.
Навіть потім, коли вщухло відчуття самотності й туги, мені знадобилася ціла вічність, щоб оговтатись, підвестись, відчинити двері й вислизнути на сходи. А що, як він почує? Що, як він вийде із своєї кімнати просто зараз, коли звуки смерті його сестри досі лоскочуть мені кінчики пальців, коли його дитячий голос досі лунає в моїх вухах? Що мені тоді робити? Що я скажу йому?
Проте двері так і не рипнули. Я тихенько проминула Локву- дову спальню, глибоко зітхнула з полегшенням і вирушила до себе на горище.
Аж туту мене за спиною щось грюкнуло. Чийсь голос окликнув мене на ім’я.
Ні Костогроми, ні навіть Безногі так не лякали мене. Я обернулась і притулилась плечем до стіни, тремтячи всім тілом.
— Це ти, Джордже? А мене замучила спрага. Я ходила на кухню випити води...
— Що? — неуважно перепитав Джордж, у чиїх руках був цілий стос паперів, а з-за вуха стирчала ручка. — Послухай- но, Люсі. Я зрозумів, що тут коїться...
— Мені просто хотілося пити! Слово честі! Я, мабуть, переїла солоних чипсів і... Ой, ти, напевно, мав на увазі оту навалу в Челсі?
Я помітила, як Джорджеві очі зблиснули за скельцями окулярів.
— Так, — відповів він. — Саме навалу. Я розкусив цей горішок. Люсі. Я все вирахував. Тепер я знаю, звідки це почалося.
— Просто дивина, як корисно думати, лежачи в ліжку, — сказав наступного ранку Джордж. — Це найкраще місце для міркувань. Я працював з мапами й документами, які віддав мені Кіпс, — із тими самими, де зібрано звіти про сутички з Гостями в Челсі впродовж кількох останніх тижнів. А перед тим я довгенько нишпорив в архіві. Та лише тоді, коли ти лежиш у ліжку й розмірковуєш, у тебе в голові складається ціла картина.
— І вона в тебе склалась? — запитав Локвуд.
— Еге ж. Зараз вона в мене готова.
Ми втрьох сиділи в кухні за сніданком. Кухлики, слоїки з варенням та рештки грінок уже було прибрано зі стола, а ми сиділи в робочому вбранні, жодних халатів чи пожмаканих футболок. Голлі Манро, яка саме скінчила пилососити в конторі, вловила дух напруженого чекання, що саме запанував у кухні, поклала на таріль щойно спечені медові коржики й поставила їх посередині нашої «скатертини мислення». Ми знову взялися до кухликів з чаєм, а Джордж — іще й до теки з документами. Настала година його тріумфу.