— Ще одне запитання. — сказав Локвуд. коли ми вже обернулися до виходу. — Ви кажете, що небезпечних Гостей у вас немає. Навіщо ж тоді вашим працівникам носити срібні брошки?
— Бо тут теж можуть з'явитися привиди. А де вони тепер не з'являються? — кінчик хусточки в Ейкмеровій кишені вистромився вперед, ніби вказуючи нам на двері. — Проте мої співробітники захищені як слід. Мій принцип простий: не лови ґав. працюй тільки вдень, носи срібло — і ніхто тебе не потривожить.
Насправді, одначе, тут не все було так чудово, як хвалився адміністратор.
— Зранку ніби все гаразд, — розповів нам продавець із відділу чоловічого одягу. — І надвечір теж. поки у вікнах сонячно. А от полудень я не люблю. Ніби й на вулиці тоді ясно, а в нас тут затінок. І повітря стає таке важке, густе... Пахне ніби картоном і пластиковим упакуванням, що лежать у нас у підвалі. Ми знімаємо їх із нового одягу.
— Неприємний запах? — поцікавився Локвуд.
— Як вам сказати... Трохи важкий, але терпіти можна...
— Я взагалі нічого не помічаю, коли заклопотана, — сказала молоденька продавчиня з відділу косметики. — Коли трапляється перерва, тоді я звичайно вибігаю надвір. Побалакати зі швейцаром чи просто ковтнути свіжого повітря.
— Навіщо? — запитала я. — Чому вас так тягне надвір?
— Тут повітря якесь гнітюче. Важке. У нас. мабуть, погано працюють кондиціонери...
Чотири інші продавці, що працювали на різних поверхах, теж поскаржились на важке повітря в будівлі й так само вважали, що в магазині зіпсовані кондиціонери. Несподівану річ повідомила нам панна Дейдре Перкінс — п'ятдесятип'яти- річна продавчиня з відділу шкіряних виробів, висока, тонкогуба. вбрана в сувору чорну сукню.
— Якщо тут є Гість, — сказала вона. — ви знайдете його на четвертому поверсі.
Я облишила черкати нотатки в записнику й підвела голову. Голлі Манро, що розмовляла поряд з іншими продавчинями, теж підійшла до мене:
— Справді? Чому?
— Його бачила там Карен Добсон. Прибігла тоді з відділу жіночої білизни бліда, як крейда. Це було десь у вересні, надвечір. перед самісіньким закриттям. Вона казала, що бачила Гостя в дальньому кінці коридору, — панна Перкінс несхвально шморгнула носом. — Може, й прибрехала. Вона любила все перебільшувати. Я сама нічого такого не бачила.
— Зрозуміло. То це був справжній прояв? Ще завидна?
— Еге ж, то був Гість, — панна Перкінс належала до тих людей, що вперто оминають у розмові слово «привид». —Тоді ще не звечоріло, але день випав хмарний і дощовий. Надворі було досить-таки темно. А тут, усередині, горіли лампи.
— Може, нам краще переговорити з самою Карен? У якому ві дділ і вона працює?
— Вже не працює. Вона померла.
— Померла?
— Нагло померла. Вдома, — панна Перкінс говорила ніби з якимось похмурим задоволенням. — Вона, бачте, курила, а це шкодить серцю. Казали, що й померла вона від серцевого нападу, — продавчиня поправила паски на вішаку. — Я гадаю, що вона сама тепер стала Гостею.
— Ні, це відбувається не так, — заперечила я.
— А вам звідки знати? — в голосі панни Перкінс мені почулося роздратування. — Звідки вам знати, як і навіщо хтось із наших родичів чи друзів вирішує повернутись? Може, ви питали про це в них самих?
— Ні. мадам. — відповіла Голлі Манро. — Розмовляти з привидами — це нерозумно.
Цієї миті вона позирнула на мене. Я так і думала, що Голлі це зробить. Адже в будинку панни Вінтерґарден саме я заговорила з привидом. Стиснувши губи й трохи помовчавши, я запитала в продав чині:
— А Карен Добсон не казала, який був той Гість із себе?
Панна Перкінс відповіла, не підводячи голови від лотка з гаманцями:
— Худа тварюка, що лізла рачки. Коридором, назустріч їй.
— І більше нічого?
Перебираючи далі гаманці своїми кощавими пальцями, панна Перкінс мовила:
—Любонько, я не певна, що Карен дуже пильно розглядала ту тварюку 7 .
Ми ще години зо дві блукали магазином. Я робила все, що треба: не лише розмовляла з працівниками, а й прислухову- валась до самого будинку, намагаючись відчути його риси, його характер. І зрозуміла, що це буде надзвичайно важко.