Джордж передав нам плитку шоколаду, й ми заходились підсумовувати все, про що встигли довідатись.
—Тутешніх продавців, здається, найбільше турбує повітря, — розпочав Локвуд. — Вони відчувають у ньому неприємне, але не можуть достеменно сказати, що саме, — він стояв, недбало спираючись об прилавок; його лице освітлював вогник газового ліхтаря. — А ще оця історія про дівчину, яка бачила постать. що лізла рачки. Химерна, нівроку, історійка.
— Цікаво, що то міг бути за привид? — запитала Голлі.
Цього ніхто не знав.
— Дві продавчині сказали мені, що чули голос, який кличе їх на ім'я. — мовив Бобі Вернон. — Це завжди траплялось у сутінках, перед закриттям магазину. Голос ніби знав, що вони збираються йти, й кликав їх назад.
— І вони повертались? — запитала я.
— Ні. Карлайл. не повертались. — відповіла Кейт Ґодвін. — Вони не такі дурні. Хто при здоровому глузді послухається привида?
— Хтозна... Дехто, може, й послухався б, — обізвалася своїм найсолодшим голоском Голлі Манро. Саме таким, коли зазвичай збиралась покепкувати з мене.
Костомаха-Фло нетерпляче затупцяла на місці:
—Локі! Я. звичайно, нічого в цьому не петраю... Та ми щось забалакались. Ти певен, що центр навали саме в цій крамничці?
— Поки що ми тут не виявили нічого суттєвого, — погодився Локвуд. — Саме про це я й говорив адміністраторові цієї, як ти кажеш, «крамнички», коли ми нещодавно прощалися з ним. Адміністратор відповів, що цього й сподівався. Переконував, що ми тут тільки змарнуємо час. Він цілком певен, що тут нічого немає.
— Він помиляється, — поволі промовила я. — Дещо тут є. Я відчуваю це.
Мені й досі чулось тихеньке дзижчання — знайоме й водночас незбагненне. Череп воно, здається, теж спантеличило, бо із склянки не лунало жодного слова.
— Щось я нічого не чую, — відповіла Кейт Ґодвін. Її Талантом теж був Слух, як і в мене, тож мої слова викликали в неї підозру. — І що ж це може, по-твоєму, бути?
— Достеменно не знаю, — відказала я. — Ніби якесь тихе дзижчання. Схоже на випромінювання. Потужне й водночас приглушене, наче пробивається крізь пере шк о ди .
— Піди промий вуха, — зіпнула Кейт Ґодвін.
Локвуд хитнув головою:
— Ні. Якщо Люсі каже, що чує шум. ми повинні сприйняти це якнайсерйозніше. Скажи нам. де цей звук чути найдужче? У підвалі?
— Ні. Всюди однаково.
— Навіть якщо це так. — зауважив Джордж. — я все одно звернув би особливу увагу на підвал. Він майже напевно розміщений там, де колись була в’язниця. Тож будь-який феномен може походити саме звідти... До речі, Локвуде, що іще Ейкмер сказав тобі на прощання? Може, щось підказав чи побажав?
— Нічого. Тільки ще раз попросив нас працювати акуратно і найголовніше — не чіпати цього дерева.
— Він ніби за дикунів нас має, — буркнув Кіпс. — Може, думає, що ми збираємось влаштувати вечірку з перевдяганням у в ідділ і чоловічого одягу? Ми ж на роботу сюди прийшли!
Локвуд усміхнувся:
— Та й справді, пора вже братися до роботи. Зараз я розіб’ю вас усіх на пари. На першу зміну.
Так він і зробив. Собі взяв до пари Кіпса. Другу пару цілком природно утворили Кейт Ґодвін і Бобі Вернон. Джордж — і він, правду кажучи, сприйняв це з надзвичайним спокоєм, — потрапив до пари з Костомахою-Фло.
А тепер угадайте, хто залишився до пари мені?
Я почувалася дитиною на майданчику, яку завжди вибирають до гри останньою. І з навмисним спокоєм заходилась перевіряти своє знаряддя.
Голлі, одначе, це теж не вельми потішило.
— ІЦо ж, Люсі... — сказала вона. — Виходить, нам з тобою дістався третій поверх?
— Умгу... — відповіла я, звіряючи свій годинник із Локву- довим.