Відділ чоловічого одягу займав три суміжні зали. Тут було досить-таки темно, бо сюди не сягало світло вуличних ліхтарів. У густій темряві поблискували сріблясті лиця манекенів, що стояли на світлих постаментах між вішаками з одягом. Нескінченні ряди костюмів, штанів, акуратно складених сорочок... Пахло кульками від молі, кондиціонером для матерії й вовною. Я відчула, що зараз тут стало помітно холодніше, ніж удень.
Голлі понесла робочі торбини в дальній кінець зали, звідки ми мали розпочинати огляд, а я тим часом принагідно спитала в черепа:
— Ну, що?
— Я все обміркував, — обізвався голос із мого рюкзака. — У мене є ідея.
— Чудово, — мені кортіло дізнатися: що ж це за химерний гомін, що виходить ніби з якоїсь величезної глибини? Це відчуття було для мене новим, тож будь-яка підказка черепа могла тут стати в пригоді. — Тоді я слухаю тебе.
— Ось тобі моя порада. Замани її до відділу господарчих товарів і вибий мозок сковородою.
— Що?!
— Я про Голлі.. Чудова нагода поквитатись із нею. Не до вподоби сковорода, візьми що-небудь інше. Можна, скажімо, добряче зацідити їй качалкою для тіста...
Я розлючено пирхнула:
— Я не збираюсь убивати Голлі! Що це ти собі вигадав? Мене хвилює химерне випромінювання в цьому місці! Ти що, вважаєш, ніби насильство — це єдиний можливий розв’язок усіх проблем?!
— Авжеж, — трохи помовчавши, відповів привид.
— Це просто огидно! А про наслідки ти подумав?
— У тім-то й річ!— перервав мене череп. — Ніяких наслідків! Просто тихенько вбий її й звали це на потойбічні сили, яких тут повнісінько. Й ніхто ні про що не дізнається...
Мені кортіло палко засперечатись із черепом щодо мораль- них аспектів убивства, та врешті я вирішила, що це марно. Та и часу було замало, бо моя товаришка вже поверталася, долаючи прохід між вішаками.
Гкразд, — якнайгучнішим голосом промовила я. — Починаймо роботу, Голлі. Сподіваюсь, ти вмієш робити записи?
Вона нервувалась. дихала часто й глибоко. Я бачила, як піднімаються й опускаються груди під її курткою.
— Так, звичайно.
— За методом Фіттес — Ротвела?
— Так.
— Чудово. Тоді починаймо. Я вимірюватиму й диктуватиму, а ти записуватимеш, — не звертаючи уваги на шепіт черепа, що досі радив мені скористатись для вбивства різним кухонним начинням, я накреслила в записнику план зали. Потім ми з Голлі вирушили до першої контрольної точки — до кутка, де лежали светри, акуратно складені стосами. Над ними височів манекен у картатій сорочці, вовняному кардигані й камуфляжних штанях. — Отже, температура тут... десять градусів. На потойбічному рівні не видно нічого... і не чутно теж. Ніяких первинних ознак прояву — ні болю, ні холоду... нічого. Це означає, що ти повинна поставити нулики на в ідп ов ідн их місцях у таблиці... Поставила?
— Я ж казала тобі, що вмію робити записи, — в ідп ові ля Голлі. — І вимірювати, до речі, теж. У мене також є певний Талант. У дитинстві я вчилась на агента-оперативника.
Я вже поспішала до наступної контрольної точки:
— Та невже? Чому ж ти облишила навчання? Вир іши ла, що це надто небезпечно? Не до твого смаку?
— Небезпечно — так. Тільки дурні цього не розуміють.
— Еге ж, еге ж... Тут так само десять градусів.
Голлі записала температуру й провадила:
— Я не тому покинула навчання. Просто після отих убивств на Коттон-стріт мене перевели на канцелярську роботу. Може, ти чула про це навіть у тому маленькому містечку на півночі, де провела дитинство?
— Не таке вже воно й маленьке, — заперечила я. — Звичайне собі місто, яке... — я насторожилась і відвела очі. — Ти чула?
— Що? Не чула.
— Ніби голос...
— І що він казав? Звідки лунав? Ти хочеш, щоб я записала це?
— Я хочу, щоб ти припинила балачки, — я втупилась у темряву вздовж проходу між вішаками. І не почула нічого, крім напруженого дихання Голлі. Якщо тут і був голос, який покли- ісав мене на ім’я, то тепер він зник.
Не зводячи з мене очей, Голлі запитала: