— Так, монсеньйоре, Матільда. Матільда де Монтіні.
— Гарне у вас ім’я, — сказав Ґастон. — Як і ви вся. Правда, Філіпе?
Той ствердно кивнув і нагородив Матільду чарівливою усмішкою. Вона збентежено опустила очі, щоки її з рожевих зробилися яскраво-червоними.
— Ви дуже люб’язні, панове…
Ґастон підвівся з дивана і розпрямив плечі.
— Ну, гаразд, піду попереджу наших хлопців, щоб о пів на дев’яту були вже готові.
— Правильно! — зрадів Філіп. — Неодмінно попередь. І ви, Сімоне, Ґабріелю, також ідіть — перевдягніться, відпочиньте трохи.
Обоє скорилися накоазові й вийшли з кімнати слідом за Ґастоном. При цьому Сімон іронічно посміхався, а Ґабріель чомусь був похмурий і пригнічений…
Коли вони лишилися удвох, Філіп ласкаво звернувся до Матільди:
— Прошу сідати, панно. Вибирайте, де вам зручніше. — Він по-змовницькому підморгнув їй, всім своїм виглядом показуючи, що найзручніше місце в нього на колінах. — Офіційна аудієнція закінчена, і нам можна не дотримуватися протоколу.
— Дякую, монсеньйоре, — збентежено відповіла дівчина. — Та краще я постою. Тим більше, що мені час повертатися до пані.
— Тоді я теж постою, — сказав Філіп, підводячись з крісла. — І до речі, я вас ще не відпускав.
— Прошу, монсеньйоре?
— Хто буде присутній на сьогоднішньому прийомі? Із знаті, певна річ.
— Ну, передусім, пані Бланка Кастільська. Можливо, що буде її брат, дон Фернандо.
— Он як! — здивувався Філіп. — Ґраф де Уельва вже приїхав?
— Так, монсеньйоре. Її високість якраз давала мені доручення, коли їй доповіли про прибуття пана принца.
— Гм. А мені здавалося, що він мав супроводжувати свою сестру, принцесу Нору.
— Пані Елеонора приїде трохи згодом, разом зі старшим братом, королем доном Альфонсо.
— Навіть так! Цікаво… Отже, на прийомі будуть принцеса Бланка і, можливо, ґраф де Уельва. Ще хто?
— Пані Жоанна, сестра ґрафа Біскайського.
— А сам ґраф?
— Ні, він не… мм… Він лише вчора повернувся з Басконії, і в нього назбиралося багато невідкладних справ.
„Ясно, — подумав Філіп. — Марґарита і її кузен так не сприймають одно одного, що навіть уникають особистих зустрічей…“
— Дякую, панно. Продовжуйте, будь ласка.
— З усіх, гідних вашої уваги, лишилися тільки пан віконт Іверо та його сестра, пані Гелена.
— Віконт, як і раніше, дружить з пані принцесою? — поцікавився Філіп. Він неквапно ходив по кімнаті, поступово наближаючись до Матільди.
Дівчина ніяково опустила очі:
— Ну, власне… Загалом, так.
— А ваш брат?
Якщо попереднє питання викликало у Матільди легке і цілком зрозуміле замішання, то згадка про Етьєн явно збентежила її.
— Перепрошую, монсеньйоре. Боюсь, я не зрозуміла вас.
„Отакої! — вразився Філіп. — Невже Марґарита, всупереч своїм принципам, взяла собі відразу двох коханців?… Проте з цим ми розберемося трохи пізніше“.
Він підступив до Матільди впритул і рішуче притягнув її до себе. Дівчина покірно, без найменшого опору, віддалася в його обійми.
— Монсеньйоре!… — швидше простогнала, ніж промовила вона.
— Називай мене Філіпом, любонько… О, Боже, яка ж ти гарненька! Ти просто зводиш мене з розуму! І я справді здурію… якщо зараз не поцілую тебе.
Що він і зробив. Його поцілунок був довгим і ніжним; таким довгим і таким ніжним, що у Матільди аж дух захопило.
Потім вони цілувалися жадібно, несамовито. Відсутність досвіду Матільда компенсувала самовідданістю юної дівчини, що вперше пізнала кохання. У кожний поцілунок вона вкладала всю свою душу і з кожним новим поцілунком чимраз дужче п’яніла від захвату, відчуваючи якесь радісне потрясіння.
Філіп підхопив напівнепритомну дівчину на руки, переніс її на канапу і, весь тремтячи від нетерпіння, гарячково став стягувати з неї сукню. Трохи опам’ятавшись, Матільда перелякано відсахнулася від нього й обсмикнула спідниці.
— Що ви, монсеньйоре! — злякано промовила вона. — Це ж… Адже сюди можуть увійти… І побачать…
— Ну, й нехай бачать… Ах, справді! — схаменувся Філіп. — Твоя правда, крихітко. Даруй, я зовсім втратив голову. Я ж казав, що ти зводиш мене з розуму. — Він обняв її за плечі. — Ходімо, любонько.
— Куди? — злякано спитала Матільда.
— Як це куди? Звісно, до спальні. У ліжечко.
Матільда вирвалася з його обіймів.
— О, Боже! — вигукнула вона, відступаючи все далі від нього. — До спальні?!… Не треба! Прошу вас, не треба…
Філіп спантеличено поглянув на неї.
— Але ж чому? Зараз лише шоста, часу в нас удосталь, і ми зможемо гарно порозважатися. Будь слухняною дівчинкою, ходімо зі мною.