Він відчув тремтіння її руки.
— Дурниці!
— Аж ніяк. Ви намагалися дивитися на мене суворо, але у ваших очах було благання.
Маленькі пальчики міцно вчепилися в його руку.
— Марно стараєтеся, пані, — спокійно зауважив Філіп. — Коли жінки завдають мені фізичного болю, я відчуваю насолоду.
Хватка послабла.
— Так от, щодо гостей, — бухнула Марґарита ні до ладу, ні до прикладу, що свідчило про її цілковиту розгубленість. Вона гарячково шукала зачіпку, щоб змінити тему, і по ланцюжку асоціацій повернулася до того моменту, коли розмова зіслизнула на хисткий ґрунт. — Я, звісно, не заперечую, що серед них будуть такі, кого передусім цікавлять святкування, і, сподіваюся, таких буде більшість. Ось, наприклад, французи. Філіп де Пуатьє радий-радісінький можливості попиячити в новому оточенні, бо, кажуть, йому до смерті набридли його старі товариші по чарці. Проте далеко не всі приїздять через мене. Для декого це лише зручна нагода зібратися разом і при особистій зустрічі, без посередників, вирішити нагальні питання міждержавних стосунків. — Принцеса на секунду замовкла і кинула на Філіп швидкий погляд. — Тільки не вдавайте, що для вас ці збори несподіванка. Мені добре відомо, що ваш батько був одним з їх ініціаторів. І не думаю, що він приховував це від вас.
— Я цього не казав, — серйозно відповів Філіп. — Для мене несподіванка, що переговори вирішили вшанувати своєю присутністю перші особи всіх зацікавлених держав. Бракує лише французького короля.
— Він усе ще страждає від ран, отриманих у Палестині, — сказала Марґарита і всміхнулася. — А також від ураженої гордості. Спочатку він потрапив у полон і мусив укласти з сарацинами принизливий для себе мир; після повернення на батьківщину виявив, що Нормандія більше не хоче бути під його рукою; а в довершення всіх його бід, один честолюбний юнак заходився копати під Французьку державу з півдня.
— Байонна ніколи не належала королям Франції за правом, — заперечив Філіп. — Сент і Анґулем також. Я лише відновлюю історичну справедливість. — А після деяких вагань він додав: — Поки що.
— Поки що? — перепитала принцеса. — А що буде далі?
— Потім надійде черга власне Франції. Час уже об’єднати всі ґалльські землі, як південні, так і північні, в одну могутню державу. В минулому Ґаллія була єдиною країною від Ла-Маншу до Середземного моря; так мусить бути і в прийдешньому.
Марґарита похитала головою:
— А знаєте, я від самого початку підозрювала, що ваше честолюбство не обмежується однією лише короною вашого дядька Робера. Либонь, за своєю вдачею ви завойовник. Десь у глибині душі ви мрієте підкорити весь світ.
— Ще б пак! Адже я прямий нащадок Філіпа Войовника. Та і як не мріяти про підкорення світу з таким конетаблем, як у мене.
Філіп кивнув у бік Ернана, який, перебуваючи в оточенні дам, розважав своїх співрозмовниць розповіддю про найдраматичніші битви на Святій Землі. Гордо випинаючи груди, почергово поправляючи шпагу й осмикуючи розкішний білий плащ з чорним хрестом тамплієрів, він говорив без угаву, радий, що знайшов уважних слухачів, і знай кидав на жінок спопеляючі погляди. А втім, ці пристрасні погляди ще нічого не означали: Ернан дивився так на будь-який предмет, живий та неживий, і марні були спроби деяких панночок загравати з ним.
— Чудовий воїн! — з щирим захопленням сказала Марґарита. — Мабуть, побачивши його серед вас, єзуїти дуже перелякалися.
— Певна річ, — відповів Філіп, ховаючи іронічну усмішку. Звістка про напад єзуїтів на поїзд ґасконців вже встигла облетіти пів-Іспанії, проте конфуз, що трапився з Ернаном, якось лишився непоміченим.
— А вам відомо, що Родріґо де Ортеґаль вже усунений з посади прецептора Наваррського, заарештований і незабаром постане перед судом ордену? Його наступник, пан д’Еперне, вчора запевнив мого батька, що пан де Ортеґаль діяв самовільно і всупереч статуту, за що буде суворо покараний.
— Гм… Якщо його й покарають, то не за напад на нас, а за те, що він зазнав невдачі.
— Я теж так думаю, — погодилася принцеса. — Ніхто з самостійно мислячих людей не сумнівається, що Ортеґаль діяв за прямим наказом Інморте. Останнім часом єзуїти геть знахабніли. Я чула, що під час нападу вони навіть не намагалися приховати своєї приналежності до ордену.
— Так, — підтвердив Філіп. — Вочевидь, вони були впевнені в своєму успіхові й хотіли, щоб весь світ знав, як вони обходяться зі своїми ворогами. Гадаю, цей напад був задуманий, як попередження для всіх інших. Інморте напевно знав, що на переговорах у Памплоні, серед іншого, обговорюватиметься майбутнє відлучення його ордену від церкви.