— Давно треба було це зробити, — схвально промовила Марґарита. — Будь моя воля, я б їх усіх… Ні, уявіть лишень, цей покруч де Барейро мав нахабство проситися в призвідники турніру.
— Он як! І що ж відповів ваш батько?
— Звісно, відмовив. Вірніше, він просто проіґнорував його прохання. Та можна не сумніватися, що цей єзуїтський виродок все одно заявиться на турнір і постарається зіпсувати свято. Якщо він переможе, це стане справжньою катастрофою.
— Не хвилюйтеся, принцесо, — заспокоїв її Філіп. — Я не дозволю йому це зробити.
Останні слова він промовив трохи неуважно, бо вони якраз проходили повз невеличку ґрупу з трьох осіб — Сімона, Ґабріеля та Матільди. Признавши в Ґабріелеві краянина, дівчина жваво розмовляла з ним франсійською; той дуже ніяковів і відповідав їй короткими фразами. Сімон, як міг, старався підбадьорити друга.
— Що ви так дивитеся на Матільду? — з раптовою підозрою спитала Марґарита.
— Чарівне дитя, — стримано відповів Філіп.
— І, боюся, ви вже накинули на неї оком, — зітхнула принцеса. — Та й вона явно небайдужа до вас. Коли прийшла від вас, була дуже схвильована, а очі її якось дивно блищали… Та й не їй одній ви запаморочили тут голову.
— А кому ще?
— Мені, наприклад.
— Це слід розуміти як комплімент?
— Ну… Вважати це авансом.
Філіп жартівливо вклонився:
— Дякую за комплімент, пані. Я приймаю ваш аванс і обіцяю при першій-ліпшій нагоді відробити його.
Марґарита кокетливо поглянула на нього і млосним голосом промовила:
— Присядьмо, мій принце. Я трохи втомилася.
Вона влаштувалася на оббитій м’яким плюшем канапі, помахом руки прогнала менестреля та двох фрейлін, що не знайшли собі кавалерів, і дала копняка карликові-блазню, що плутався в неї під ногами.
— Це й тебе стосується, дурню. Забирайся геть!
Коли карлик утік, Філіп сів поряд з принцесою — і, ніби ненароком, набагато ближче, ніж це приписував етикет. Марґарита не стала робити йому зауваження, а навпаки — сама ще трохи присунулася до нього.
— Так я чекаю, — сказала вона, мліючи.
— Що ви чекаєте?
— Відповіді на мій комплімент.
— А хіба я зобов’язаний відповідати?
— Звісно, ні. Але правила поведінки з дамами…
— А, правила… Ну, це інша річ. То що ви хочете почути?
— Що я теж запаморочила вам голову. Що ви трішки закохані в мене.
— Але ж це неправда!
— Як?! Невже я не подобаюся вам?
— Подобаєтеся. Але я не закоханий у вас.
— Проте збираєтесь одружитися зі мною.
— Не збираюсь, а просто одружуюсь. Без усяких намірів. Вас щось не влаштовує?
Марґарита роздратовано гмикнула.
— Так ні, що ви! — промовила вона. — Все чудово. Ви не любите мене і, проте, маєте намір одружитися. Адже це так заведено — одружуватися без кохання.
— Так справді заведено, — з непроникливим виглядом відповів Філіп. — В нашому колі всі шлюби укладаються за розрахунком, а що ж до любові, то для того й існують коханці та коханки — щоб любити їх і щоб вони любили вас. От покличте до себе віконта Іверо і спитайте в нього про кохання. У відповідь він відразу кинеться цілувати ваші ніжки, які, здається мені, цілком заслуговують такого з ними поводження. — Останні його слова супроводжувалися відвертим роздягаючим поглядом.
— Нахаба! — похитала головою Марґарита. — І не просто нахаба, а винятковий нахаба.
„Ага, попалася, пташечко! — задоволено подумав він. — Не такий страшний чорт, як його малюють. Ті, хто казав про круту вдачу принцеси, анітрохи не розуміються на жінках. Насправді ж вона агнець Божий…“
Філіп помилявся, але його помилка пояснювалася не зовсім звичайною поведінкою Марґарити цього вечора. Чи не вперше за багато років наваррська принцеса стушувалася перед чоловіком і не змогла виявити свою скандальну вдачу. Хижа пантера втягла гострі кігті й перетворилася на миролюбну кицьку, яка ніжно горнулася до господаря, просячи його про ласку.
— До речі, про кохання та коханців, — сказала раптом Марґарита. — Погляньте-но! — І вона нишком кивнула в бік шахівниці.
Подавшись уперед, Бланка пошепки щось говорила Монтіні. Той уважно слухав її й лагідно усміхався. Погляди в обох були такі красномовні, що не лишалося жодного сумніву щодо характеру їхніх стосунків.
— Врни справді коханці?
— Ще гірше. Боюсь, Бланка всерйоз захоплена цим хлопцем. І ні від кого не приховує свого зв’язку з ним.
— Диво та й годі! — зачудовано промовив Філіп. — Скромниця Бланка, і раптом… Ніколи б не подумав, що вона зважиться на таке. — І він кинув на Монтіні заздрісний і, слід додати, трохи роздратований погляд.