— Вам прикро? — з усмішкою запитала Марґарита.
Філіп почервонів.
— Звідки ви взяли?
— Знаю я вашого брата. Зізнайтеся, принце: адже ви вважали, що раз Бланка устояла перед вашими чарами, то вже ніхто не зверне її зі путі істини. Аж це з’являється якийсь селюк і домагається успіху там, де ви спіймали облизня. Ясна річ, це дратує вас, відчутно зачіпає ваше самолюбство, і зараз ви мимоволі думаєте, як краще поквитатися з цим хлопцем за нібито завдану вам образу.
— Та ні, — промимрив Філіп, украй збентежений тим, як легко розкусила його Марґарита. — Просто я знаю Бланку з одинадцяти років і, здавалося б, добре вивчив її вдачу, але… тепер я розумію, що це мені тільки здавалося. Я навіть подумати не міг, що всього за півроку вона зможе подолати своє суворе виховання.
— А проте подолала.
Філіп пильно поглянув на Марґариту:
— І, схоже, я знаю, хто посприяв такій швидкій зміні.
— Ну-ну! — образилася принцеса. — Як що, то завжди винна я. Ви, між іншим, не ориґінальні в своєму припущенні. Чомусь всі засуджують мене, а Бланці ставлять на карб лише те, що вона, наївне й недосвідчене дитя, не змогла протистояти моєму поганому впливу. Насправді ж це — брудний наклеп. У кожнім разі не я вчила Бланку називати Монтіні любим у присутності мого батька.
— Та що ви кажете? — недовірливо перепитав Філіп. — Не може бути!
— І все-таки було. Одного разу, зо два тижні тому, в неї прохопилося це слівце — певна річ, ненавмисно. Мій батько не знав, де й подітися від збентеження. Адже він добрячий ханжа, хоч і нешкідливий, зовсім не такий, яким був покійний дон Фернандо. Правда, після цього інциденту в батька з’явилася ідея прогнати пана де Монтіні з Памплони, але нам з Бланкою вдалося заспокоїти його. Бланка вибачилась і пообіцяла, що надалі такого не трапиться. Загалом вона дотримується своєї обіцянки, на людях поводиться з Монтіні в межах пристойності, хоч як і раніше не приховує свого зв’язку з ним.
Філіп розгублено похитав головою:
— Виходить, у Толедо я знав зовсім іншу Бланку. Оце так! Хто б міг подумати!… А як ставиться до цього ґраф Біскайський?
— Ще ніяк. Весь цей час він був у Басконії, лише вчора повернувся і, мабуть, ще нічого не знає.
— А коли дізнається? Можу уявити, як він розізлиться.
— То нехай подавиться своєю злістю, — з несподіваною ворожістю промовила Марґарита, а очі її хижо зблиснули. — Однаково нічого не вдіє.
— Ви думаєте, що ґраф так просто змириться з тим, що його місце на подружньому ложі зайняв хтось інший?
— Ха! Подружнє ложе! До вашого відома, він з кінця лютого близько до неї не підходить… — З деяким запізненням Марґарита прикусила язика й боязко роззирнулася довкола. На щастя, її ніхто не почув, крім, звісно, Філіпа, у якого від несподіванки відвисла щелепа й округлилися з подиву очі.
— Га?!!! — Цей короткий вигук в поєднанні з ласим поглядом, що його він кинув на Бланку, був вартий цілої поеми.
Марґарита дивилася на сторопілого Філіпа і криво посміхалася.
— Чорти лисі! — вилаявся Філіп. — Невже ґраф… Та ні, це смішно! У Толедо він разом з своїм дружком Фернандо де Уельвою вів досить розгульне життя, мав купу коханок, а до хлопчиків, як мені здається, був байдужий.
— З цим у нього гаразд, — підтвердила принцеса, подумки лаючи себе за нестриманість. — Тобто, до хлопчиків він справді байдужий, і за доброчесність своїх пажів я спокійна. Інша річ, покоївки…
— Він що, плутається зі служниця?
— Так… Загалом, так. — Марґарита мигцем поглянула на Жоанну. — Здебільшого зі служниця.
— А що ж Бланка?
— Ну, вона… Просто вона…
— То що ж вона?
— Вона не пускає чоловіка до себе в ліжко, — скоромовкою випалила Марґарита. — Він їй гидкий.
— Так якого ж біса, — роздратовано промовив Філіп, — вона вийшла за нього заміж?
— А хіба в неї був вибір? — ікрадливо спитала Марґарита.
— Так, був.
— І альтернативою її шлюбу з кузеном Біскайським був шлюб з вами?
— Так.
— І хто ж винен у тому, що ви не одружилися?
— Почасти я, почасти вона, почасти покійний дон Фернандо… — Тут Філіп здивовано підвів брову. — А хіба Бланка вам нічого не розповідала?
— Майже нічого.
— А мені здавалося, що ви з нею близькі подруги, — зауважив він.
— Так, ми подруги, але не такі близькі, як мені хотілося б. Свої таємниці Бланка звіряє кузині Гелені. От з нею вони справді близькі, навіть занадто близькі подружки. — В Марґаритинім голосі Філіпові почулися ревнощі. — Вони такі любки, я вам скажу. Вічно шепчуться про щось, секретничають одна з одною і нікого, зокрема й мене, до свого товариства не приймають. Прикро навіть… А вам, любий принце, бачу, дуже подобається Бланка.