— Ну от! — сумно промовила принцеса. — Що я казала! Мабуть, тобі час виходити заміж.
— Ні, — прошепотіла Матільда, зариваючись лицем на її грудях. — Не треба… Не хочу…
— А чого ти хочеш? Лишитися старою дівою?
— Не знаю, пані, я нічого не хочу. Я… я хочу в монастир!…
— Ага! — видихнула Марґарита з явним полегшенням. — Зрозуміло! — Вона взяла Матільду за підборіддя і підняла до себе її обличчя. — Раз мова зайшла про монастир, значить, ти закохалася.
Матільда густо почервоніла й опустила очі.
— Так я вгадала? — не вгавала Марґарита. — І хто ж він, цей щасливчик?… Ану, ану! Це ж Красунчик-Філіп, правда? Відповідай!
Матільда ствердно кивнула і зненацька вибухнула гучними риданнями.
— То що ж це таке? — розгубилася принцеса. — Припини ревіти, вгамуйся. Поясни, врешті, що сталося?
— Він… Він… — почала була Матільда, та сльози завадили їй говорити.
— Невже він образив тебе?!
— Ні, не… не він… Це… це не ві-ін…
— Не Філіп? А хто?
— Це його… пан де… де Шеверні.
— Пан де Шеверні? Та приємний юнак, з якою ти розмовляла весь вечір?
— Т-так… Він…
— І що ж він зробив?
— Він… він… Він образив… образив мене.
— Образив? Як?
— Ну… Він… Він взяв… взяв і… і мене… образив…
— Матінко Божа! — вигукнула Марґарита. — Він зґвалтував тебе?!
— Т-так… так… — відповіла Матільда і ще дужче розридалася.
Розбуджена її голосінням, до спальні зазирнула покоївка принцеси.
— Пані…
— Тпрусь! — прикрикнула на неї Марґарита.
Вона сіла, спершись спиною на подушки, підтягла ноги і поклала Матільдину голову собі на коліна.
— Поплач, дівчинко, поплач, люба, — ніжно приказувала вона, гладячи її спину й волосся. — Плач, скільки можеш, постарайся гарненько виплакатися, тоді не так болітиме… Ах, він негідник! Мерзенний насильник! Та я йому… Я покажу йому, де раки зимують, покидькові такому. Ой, і покажу — щоб іншим не кортіло. Він у мене такого отримає, що після цього йому пекло раєм здаватиметься. Покруч огидний! Блудливий син гієни та шакала… Ні, це незбагненно! Він здавався мені таким ввічливим, лагідним і сором’язливим юнак — і ось тобі! — Марґарита важко зітхнула. — Як погано я знаю чоловіків!…
Трохи згодом вона почала випитувати в Матільди подробиці того, що сталося; дівчина відповідала, здобрюючи кожну фразу рясним потоком сліз. Дійшовши до кінця цієї прикрої пригоди, принцеса знову лягла і пригорнула Матільду до себе.
— Дитинко ти моя дурненька! Хіба ти не розумієш, що сама напросилася!
— Так, пані, чудово розумію. Я цілком усвідомлюю, що ця справедлива кара Божа за мої гріхи, за мою розпусність.
— За що, за що?! — здивувалася Марґарита. — Які ще гріхи? Яка розпусність? Що ти верзеш, серденько?!
— Це правда, пані, — серйозно відповіла Матільда. — Я вже згрішила подумки, я піддалася знадам Спокусника. Я розпусна своїми помислами.
— Маячня! Притримай цю реліґійну нісенітницю для падре Естебана, з ним ви розберетеся, що до чого, скоїла ти гріх чи ні, а мені памороки не забивай. Зараз ідеться про інше. Ви з паном де Шеверні обоє рябоє; я навіть не знаю, хто з вас більше завинив. Хлопець закохався в тебе до нестями, геть збожеволів, а ти ще й провокувала його. Ну, хіба можна так поводитися з людиною, в якої з головою негаразд? Замість поспівчувати йому, виказати жалість, ти відверто знущалася з нього — і, підозрюю, ще жорстокіше, ніж розповіла мені. Коли вже ти в чомусь і згрішила, то це порушила заповідь Господню не вводити в спокусу ближнього свого. Філіп, до речі, також знущався з мене, але з цілком певним наміром — щоб я сама кинулася йому на шию. У нього і в гадці не було довести мене до сказу, а потім просто відшити… Ах, чорт! Та якби він спробував викинути такого коника, я б негайно покликала варту, звеліла прив’язати його до ліжка і… — Марґарита прокашлялася. — Гаразд, не будемо це. Повернімося до наших баранів… Гм, і справді до баранів, вірніше, до баранчиків — до двох дурних баранчиків. Я, далебі, не знаю, що мені з вами робити — з тобою і паном де Шеверні. На прийомі, треба сказати, він справив на мене дуже приємне враження…
— Він негідник, — сонно промимрила Матільда. — Я ненавиджу його… І Красунчика ненавиджу — він обманщик і негідник… Всі чоловіки негідники… брехуни… Я їх всіх ненавиджу…
— Ну-ну! — посуворішала Марґарита. — Ти це облиш! Без чоловіків життя було б нудне. Кого тоді накажеш любити? Одних лише дівчат? Красно дякую… Ах, серденько, завдала ж ти мені клопоту зі своїм божевільним залицяльником. Як же тепер обійтися з ним? Зразково покарати його, чи що? Можна, звичайно, це геть виб’є дур з його голови — але ж рикошетом ударить і по тобі. Спробуй тоді знайти тобі пристойного чоловіка. Як там не крути, а ти у нас, вважай, з самих низів. Навіть якщо я зберу для тебе царський посаг, навряд чи якийсь заможний барон клюне не тебе… Ні, брешу! Один точно клюне. І не простий барон, а віконт. Та, боюся, моя ідея не прийдеться тобі до смаку. Га, Матільдо?