Дівчина не відповіла. Змучена переживаннями цієї бурхливої ночі, Матільда врешті заспокоїлась і поринула в глибокий сон, зрідка шмигаючи своїм маленьким носиком. Вона була така гарна вві сні, що Марґарита не втрималася й поцілувала її.
— Спи, моя дитинко, спи, люба моя. І нехай сон принесе тобі полегшення…
Принцеса закрила очі, подумки повертаючись у Філіпові обійми. Тут-таки ліжко під нею немов провалилося, якась бистра течія підхопила її і швидко понесла крізь густіючий туман дрімоти в саму пучину солодкого сну.
А за вікном вже світало, і чисте безхмарне небо, веселий та життєрадісний спів пташок провіщали настання погідного сонячного дня.
Розділ XXXII
у якому між іншим вирішується доля Матільди, а Філіп починає розуміти, що явно поквапився з переоцінкою цінностей
Хлопчина-паж провів Філіпа на криту терасу з видом на двірський парк, де в погідні теплі дні Марґарита мала звичай снідати, а іноді й обідати у вузькому колі друзів. Цього разу за круглим обіднім столом їй товаришували дві її постійні співтрапезниці — Бланка та Жоанна, а також Етьєн де Монтіні, що посів місце своєї сестри, яка з цілком зрозумілих причин сьогодні не прийшла.
Було порожнім і крісло праворуч Марґарити — з початку червня і аж до останнього дня його незмінним господарем був Рікард Іверо, що вже ввійшов в історію наваррського двору як винуватець найтривалішого захоплення принцеси. Проте сьогодні Марґарита його не запросила; також не передбачалося присутності Рікардової сестри Гелени.
Коли з’явився Філіп, Марґарита, що й до того невимовно здивувала Бланку та Жоанну зволіканням з початком обіду, взагалі утнула щось надзвичайне — встала з-за стола і майже бігцем рушила йому назустріч.
— А ось і наш любий кузен, — проворкувала вона, дивлячись на нього з відвертим замилування. — Ви вже вибачайте, що ми почали без вас…
— Е, ні, кузино, — жваво заперечив Філіп. — Так не піде. Насправді це я маю вибачатися за спізнення. — Він ґалантно поцілував її руку і шанобливим поклоном вітав інших присутніх. — У всьому винен мій паж. Я сказав йому, що мене ні для кого немає, маючи на увазі моїх придворних. Але він сприйняв ці слова буквально і цілих півгодини забивав памороки вашому посланцеві, тим часом як я розмовляв з… мм… з одним моїм дворянином — про що я збираюся поговорити з вами трохи пізніше.
— Атож, — кивнула Марґарита. — Про це ми неодмінно поговоримо — але згодом. А поки прошу вас до столу, кузене. Приєднуйтеся до нашого товариства, пообідайте. Ви, до речі, майже не спізнилися — щойно нам подали перші страви.
Бланка насилу сховала іронічну усмішку: так, майже — якщо, звісно, не враховувати півгодинної затримки у зв’язку з його „майженеспізненням“.
Філіп улаштувався в кріслі Рікарда Іверо, передусім відпив з келиха ковток вина… і мало не поперхнувся, коли Марґарита боляче ущипнула його за стегно. Він, утім, чекав якогось інтимного знаку уваги з її боку, на зразок ніжного потиску руки під столом або потирання ніжкою об його ногу, але ця витівка принцеси прямо-таки приголомшила його.
„Ти що, любонько, з глузду з’їхала? — наче говорив їй докірливий погляд Філіпа. — Вгамуй свій запал“.
Марґарита поспіхом відвела очі й густо зашарілася. На Бланчиних устах з’явився єхидний усміх, а її погляд, спрямований на кузину, був відверто глузливий. Вочевидь, вона здогадалася, в чім річ, і вже відкрила була рот з явним наміром сказати щось ущипливе на адресу Марґарити, проте Філіп був напоготові. Він квапливо промовив:
— Йдучи до вас, я помітив на площі римські прапори та штандарти. Ви не знаєте, з якої нагоди? Невже прибув імператор?
Марґарита з вдячністю поглянула на нього й відповіла:
— Ні, лише консул Гай Орсіні Калабрійський зі звісткою про наближення імператорського поїзда. Самого Авґуста Юлія ми чекаємо надвечір.
— Так, тепер пригадав. Вранці мене намагалися розбудити за дорученням батька, але спросоння я заявив, що й сотня консулів не завадять мені вволю виспатися.
— Ще б пак! — уїдливо промовила Бланка. — Ви ж так втомилися.
Філіп спантеличено поглянув на неї. Ці симптоми були йому добре знайомі. У кепському настрої Бланка ставала нестерпно-дошкульною, і горе було тому, хто в такі моменти потрапляв їй під гарячу руку (певніше, гострий язичок), та ще й наважувався сперечатися з нею.