— О! Значна відступна. Отримавши її, Матільда зможе знайти собі гідну партію, навіть якщо ця історія набуде розголосу. Я майже впевнена, що в світлі ваших умов Марґарита й Етьєн переглянуть своє рішення.
Філіп похмуро похитав головою:
— Зате я не перегляну.
— Як це? — розгублено перепитала Бланка. — Я вас не розумію, Філіпе.
— А тут і розуміти нічого. Я лише збирався запропонувати відступну, але не запропоную її.
— Чому?
— Ґабріель уперся, — пояснив Філіп. — Хоче одружитися з Матільдою, дурень такий! Скільки я його не відраджував, та він і чути мене не хоче. Вперся рогом, і ні в яку.
— І ради його хлоп’ячої забаганки ви ладні пожертвувати Матільдиним щастям? — з докором промовила Бланка.
Філіп знову зітхнув.
— Якби це була хлоп’яча забаганка, я б наказав узяти його під варту й негайно відвезти до Тараскона. Та, на жаль, Ґабріель не вередує — він просто з’їхав з глузду. Він збожеволів через Матільду, як… як Рікард Іверо через Марґариту, і цілком може накласти на себе руки. Він уже пообіцяв це зробити, якщо Матільда не стане його дружиною.
— Боже мій! Він це серйозно?
— Боюся, що так. Ґабріель дуже впертий хлопець, коли вб’є собі щось у голову, його вже нічим не відрадиш. Звісно, згодом він зрозуміє свою помилку, але тоді буде надто пізно.
— А якщо призначити весілля, скажімо, на наступну осінь? Або, в гіршому разі, на кінець весни, коли Матільді виповниться шістнадцять років. Сподіваюся, до того часу пан де Шеверні тверезо оцінить ситуацію і передумає, а Матільда отримає запропоновану вами відступну.
— Це був би непоганий вихід, — погодився Філіп. — Але Ґабріель дуже розумний, його не ошукаєш. Він миттю учув каверзу, щойно я заїкнувся про можливе зволікання з одруженням. Ось його остаточне рішення: весілля має відбутися щонайпізніше за місяць. Я здаюся, Бланко. Я цілковито безпорадний.
— А як ви ставитесь до того, щоб я поговорила з паном де Шеверні? Може, мені вдасться переконати його.
Філіп променисто всміхнувся, зблиснувши двома рівними рядами міцних білих зубів.
— Бланко, сонечко, саме цього я й хочу! У вас просто надзвичайний дар переконувати людей. Поговоріть з Ґабріелем, спробуйте відрадити його від шлюбу з Матільдою. Я буду вам дуже вдячний.
— Але врахуйте, Філіпе, я нічого не обіцяю.
— Чесно кажучи, я й не розраховую на успіх. Та спробувати варто. Отже, домовилися?
— Домовилися, — кивнула Бланка. Вона трохи задерла підборіддя і швидко вдихнула, ніби збираючись ще щось сказати, та потім міцно стисла губи, опустила очі й почервоніла.
— Сміливіше! — підбадьорив її Філіп. — Не соромтеся. Зрештою, я ваш старий друг і кузен.
— Ну… Є одна людина…
— Етьєн де Монтіні?
— Так… він…
— Що йому треба? Лицарські шпори?
Бланка здивовано підвела брови:
— А як ви здогадалися?
— Це ж елементарно, радосте моя. Пан де Монтіні, як мені відомо, хлопець незаможний, але гордий. Тим-то він дуже обтяжується своїм теперішнім становищем… гм… коли він…
— Філіпе! — збентежено промовила Бланка.
— Гаразд, не розвиватиму далі свою думку. Так от, до чого я веду. Легко здогадатися, що для свого сходження по ієрархічній драбині пан де Монтіні обрав військову кар’єру, і зараз він потребує лицарського достоїнства, щоб обійняти посаду, яку ви йому підшукали… Гм. Дозвольте поцікавитися, що це за посада?
— Лейтенант ґвардії, — трохи розгублено відповіла вона.
— Лейтенант ґвардії? — повторив Філіп. — Що ж, для початку непогано… Отже, завтра вас влаштовує?
— Завтра?
— А навіщо зволікати? Якраз завтра я збираюся посвятити в лицарі кількох моїх дворян, що відзначилися в бою з єзуїтами. Факт присутності серед них і пана де Монтіні навряд чи приверне до себе особливу увагу, і його посвячення разом з іншими породить значно менше пліток, ніж якби він був один. Погодьтеся, вдалий збіг.
— Так, — погодилася Бланка. — Дякую вам, Філіпе. Це дуже мило з вашого боку.
— Хіба це мило? Ні, сонечко, ти ще не знаєш, яким милим я можу бути, — енерґійно заперечив Філіп. — От якби наша дружба не зупинилася на півдорозі й знайшла своє лоґічне продовження в кохання… — Він багатозначно замовк, пристрасно дивлячись їй в очі. Цієї миті в нього виникла підозра, що, незважаючи на події піврічної давності, навіть незважаючи на її зраду (як він вважав), вона була й залишається для нього найкращою жінкою в світі. Після секундних вагань Філіп простягнув руку і легенько провів пальцем за її вушком. — Бланко, Бланко, ну чому ти таке вперте дівча? Якого біса ти відмовилася від пропозиції падре Антоніо?… Солодка ти моя…