— А це навіщо, Філіпе? — майже простогнала вона, зла на себе за те, що такий легенький, ледь відчутний доторк викликав у неї несподівано сильне збудження. — На нас же дивляться!
— Саме цього я й хочу. Нехай трохи поревнують.
З винуватою усмішкою Бланка повернулася до Марґарити з Етьєном і аж сторопіла.
— Ну, нічого собі „трохи“! Боже, що це з кузиною?! Вона ревнує! Ще й як ревнує! Такою грізною я її ніколи не бачила… Повертаймося, Філіпе. Швидше, поки не почалася буря.
— Мабуть, і справді треба поквапитися, — кивнув Філіп, пропонуючи їй руку. — Бракувало ще, щоб ви знов зчепилися… Дивний ви все ж народ, жінки. Невже вам невтямки, що мене вистачить на вас обох, і при цьому жодна з вас не залишиться обділеною?
У відповідь Бланка обурено пирхнула.
Повернувшись до товариства, Філіп від імені Ґабріеля попросив Матільдиної руки і, отримавши згоду, висловив побажання, щоб одруження відбулося найближчим часом. Марґарита запропонувала справити весілля в її заміській резиденції Кастель-Бланко, куди вона збирається запросити молодих вельмож — своїх гостей по закінченню офіційних урочистостей. Позаяк заперечень не було, на тому й погодилися.
Пообідавши, молоді люди ще трохи побалакали, потім Бланка на виконання своєї обіцянки відіслала Етьєна де Монтіні за Ґабріелем, суворо наказавши йому не починати з ним сварки, а сама, попрощавшись з Філіпом та Марґаритою, пішла до себе.
Не встиг Філіп провести її тендітну постать ласим поглядом, як Марґарита всілася йому на коліна й обхопила руками його шию.
— Сьогодні батько сказав мені, що наш шлюбний контракт вже готовий до підписання.
— Ну то й що?
— Як це що! Я не можу дочекатися, коли стану твоєю дружиною.
Від несподіванки Філіп нервово закашлявся. Якби перед ним з’явився Сатана власною персоною, він би, мабуть, дуже злякався, але здивований був би значно менше, бо в існуванні Князя Пітьми ніскільки не сумнівався. Марґарита поплескала його по спині.
— З тобою все гаразд, любий? Що трапилося?
— Нічого, — відповів він, насилу вгамувавши кашель. — Слиною подавився… То про що ми говорили? Атож, про заручини. Якщо не заперечуєш, оголосимо про них відразу після турніру.
— Угу. А незабаром одружимося, — промуркотіла вона, запускаючи свої тонкі пальчики в його золотаву чуприну. — Це буде так чудово!
„Щоб я здох!“ — прошептав собі під ніс приголомшений Філіп.
Перед ним була лише жалюгідна подоба тієї гордої, незалежної, примхливої красуні, що зачарувала його напередодні ввечері. Правильна риси її обличчя безвільно розплилися, голос лунав мляво й відразливо, а великі сині очі дивилися на нього з собачою відданістю.
„Боже! — вжахнувся він. — Що я накоїв!…“
Тим часом Марґарита міцніше притислася до нього і сказала:
— До речі, ти завжди покидаєш жінок серед ночі?
— Ні, рідко. Лише коли змушують обставини.
— І які ж обставини були цієї ночі?
— Я турбувався за Ґабріеля. Коли ми розлучилися, він був не в собі, і я дуже боявся, що він утне якусь дурницю. Як бачиш, мої побоювання справдилися. — Тут Філіп трохи покривив душею, причина його нічної втечі від Марґарити була набагато банальнішою. Вдень йому не вдалося як слід відпочити з дороги, і він швидко втомився, але не хотів виказувати це перед принцесою.
Марґарита нахилила голову й ніжно торкнулася губами до його губ.
— В такому разі, любий, за тобою боржок.
Філіп усміхнувся:
— А я не люблю залишатися в боргу.
— Тоді почнемо?
— Як? Прямо тут?
— Ні, мені більше до вподоби займатися цим у ліжку. — Вона зграбно зіскочила з його колін і, сміючись, простягла йому руку. — Ходімо, поки я ще тримаюсь на ногах. Інакше тобі доведеться нести мене на руках.
— Без проблем, — відповів Філіп і підхопив її на руки.
Пізніше, втомлені ласками, вони лежали поруч на широкому ліжку в принцесиній спальні. Філіп вже почав засинати, аж раптом до його вух долинув тихий схлип. Потім ще один.
Він розкрив очі і спантеличено поглянув на Марґариту. Щоки її були вологі від сліз.
— Що з тобою, любонько?
— Не зважай, любий, — відповіла вона, утираючи сльози. — Просто… просто я подумала, що… що… — Обличчя її спотворила плаксива гримаса, і вона з ниттям в голосі, немов скривджена дитина, промовила: — Ти-не-лю-биш-мене!
— Чому ж, кохана? — Філіп пригорнув її до себе й поцілував. — Я люблю тебе. Дуже люблю.
— Авжеж, любиш, — продовжувала скімлити Марґарита. — Так само, як любиш Бланку, свою кузину Амелію і ще десяток, якщо не сотню жінок.