І бачився Шатоф’єрові найпопулярніший з його снів, до якого він так звик, що навіть уві сні цілком усвідомлював, що це лише сон.
…Тиха й задушлива палестинська ніч, табір хрестоносців, вартові на чатах геть усі позасинали, та й він сам, монсеньйор де Шатоф’єр, ґросмейстер ордену Храму Сіонського, безтурботно дрімає в розкішному командорському шатрі на вершині пагорба. За перегородкою чується рівне сопіння його зброєносців, які й носами не ведуть на підозріле шепотіння, що долинає ззовні. Ернан чудово знає, щó то за шепотіння: вже вкотре підступні сарацини ніким не помічені пробираються в табір, маючи на меті знищити ґросмейстера (цебто його) і таким чином обезголовити могутнє християнське військо. Проте всі їхні плани неодмінно зазнають фіаско: щоразу Ернан вчасно прокидається, власноручно розправляється з усіма зловмисниками, а відтак дає прочухана вартовим, які проґавили чергову вилазку ворога. Зрештою все військо радіє щасливому завершенню нічного інциденту, а менестрелі поспіхом складають героїчні балади, в яких прославляють відвагу та пильність вождя тамплієрів…
На превеликий Ернанів жаль, наразі йому не вдалося знову пережити всі перипетії нічної пригоди, і замість прокинутися вві сні, він прокинувся насправді й очманіло роззирнувся довкола.
„Дивина та й годі! — промайнуло в його голові. — Здається, я в Філіповім шатрі на ристалищі… Атож, так воно і є… Це ж Наварра, хай мені чорт!… Тоді звідки тут взялися сарацини?!“
З пробудженням Ернана шепіт не пропав, а навпаки, став гучнішим. Тепер це вже був не шепіт, а спокійна розмова двох людей арабською мовою.
„Ні, це не сарацини, — за мить збагнув Ернан, виявивши, що ніяк не може розібрати значення мовлених слів. — Маври?… Ні, не маври… Християни, провалитися мені на цьому місці!… Як безбожно вони перекручують арабську…“
Розігнавши рештки сну, він цілком зосередив свою увагу на розмові, і перша ж репліка, що дійшла до його розуміння, буквально вбила його наповал:
— Вона має вмерти, хочеш ти того чи ні. Я вже присудив її на смерть.
Ернан обережно простягнув руку до меча, що лежав біля стінки шатра.
„Отакої! Схоже, тут відбувається таємне судилище, де замість латини вживається арабська мова… Дуже недоречно я задрімав — для „суддів“ недоречно, певна річ… А як же Байярд? Вони що, сліпі?… А втім, ні. Мабуть, він знову зірвався з прив’язі. Гарний кінь, розумник…“
Тут обізвався другий (Ернан зрозумів, що то був другий, лише з контексту його слів — чужа мова й щільні стінки шатра не дозволяли розрізнити схожі за тембром голоси співрозмовників):
— Боюсь, це неминуче. Мені доведеться змиритися.
— Тим більше, — зауважив перший, — що вона повелася з тобою підло.
— Твоя правда…
Між ними запала тиша.
„Цікаво, — подумав Ернан. — Хто вона? З ким вона повелася підло? А що, як я зараз вийду і спитаю в них навпростець: „Про що ви балакаєте, панове?“ Гм… Ні, це буде не надто розумно з мого боку — спершу треба дізнатися, що вони замислили… До того ж їх більше, ніж двоє“.
І справді, неподалік чулася басконська говірка. Розмовляли троє, судячи з лексикону — слуги, кілька разів поспіль вони згадали про якусь „ганчірку“.
Нарешті двоє біля Філіпового шатра поновили свою бесіду:
— Ну як, наважився?
— Я вже сказав: мені доведеться змиритися.
— Тобто, ти згоден пасивно підтримувати мене?
— Загалом так. Але…
— Це мене не влаштовує. Ні в якому разі. Тепер ми з тобою заодно, тож будь люб’язний розділити зі мною відповідальність. І не ухиляйся — без твоєї допомоги мені доведеться непереливки.
— Я не ухиляюся. Просто хочу отримати ґарантії, що ми рівноправні союзники. Я не хочу тягати для тебе каштани з вогню.
— Звісно, ми союзники, як-бо інакше? А вона стоїть на нашому шляху, саме її існування — смертельна загроза для нас… принаймні, для мене. Або вона, або я — іншої альтернативи немає. Ну, а ти… Зрештою, вона відступилася від тебе — чого ж ти вагаєшся? Я б на твоєму місці…
— Ще б пак. Тобі чужі сентименти.
„Ага,- озвалася та частина Ернанової свідомості, що аналізувала почуте. — Вона відступилася від другого. Дуже важлива інформація! А для першого вона становить смертельну загрозу… чи для його планів — іноді честолюбці ототожнюють поразку зі смертю, по собі знаю… Невже?…“
Наступні слова першого, мовлені з похмурою рішучістю, підтвердили його здогад:
— Коли йдеться про владу, сентименти зайві і навіть шкідливі. Ради корони я ладен пожертвувати всіма без винятку родичами… Гм. Тебе, ясна річ, це не стосується.