Марґарита почувала себе зацькованим звіром. Вранці, коли Філіп йшов від неї, Марґарита гірко ридала на самоті, люто лупцювала кулаками подушки і розкидала їх по всій кімнаті, проклинаючи себе за свою раптову, нездоланну любов, проклинаючи Філіпа, якого вона так палко кохала і так люто ненавиділа за ту незбагненну владу, що її він здобув над нею. Вона шматувала постільну білизну та свої прозорі нічні сорочки і, заливаючись сльозами, твердила собі, що її жорстоко обдурили всі оті поети та менестрелі, що кохання — зовсім не радісне одкровення, не свято душі й тіла, а найбільше лихо, яке тільки може спіткати людину. Їй несподівано спало на думку, що все це — кара за її пиху, зарозумілість, свавільність та еґоїзм, за сотні й тисячі дрібних її прогріхів, що їх вона скоювала, навіть не помічаючи того, гадаючи, що раз вона принцеса, то їй дозволено все. Разом з Марґаритою невимовно страждав і монсеньйор Франциско де ла Пенья, вкрай змучений її щоденними виснажливо довгими і гранично відвертими сповідями, після яких у бідного єпископа йшла обертом голова і йому бракувало сил навіть для доброчесних настанов…
Урочисте відкриття турніру врешті добігло свого кінця. Всі високі гості були названі й належним чином протитуловані; відтак герольди оголосили імена призвідників сьогоднішніх змагань. Публіка на пагорбах вітала їх вельми бурхливо — чоловіки викрикували „слава!“, жінки плескали в долоні й голосно вищали.
Філіп звернув увагу, що при представленні Александра Біскайського не був згаданий його титул ґрафа Нарбоннського, яким він був завдяки шлюбові з Бланкою; а трохи раніше, коли оголошували імена присутніх на турнірі вельмож і дам, Бланку назвали сестрою й дочкою королів Кастілії та Леону, ґрафинею Нарбоннською, але не ґрафинею Біскайською.
„Що ж це таке? — дивувався Філіп. — Не спить з ним, та ще й усіляко відмежовується від нього. Я буду не я, якщо не з’ясую, в чім річ. Треба якось розпитати Марґариту в ліжку…“
Коли стали зачитувати остаточний список лицарів, що виявили бажання битися з призвідниками і, за правом першості чи волею жеребу, були допущені до першого дня змагань, Філіп нашорошив вуха. Учора ввечері, коли він вкладався спати, до нього зайшов Шатоф’єр і розповів, що якийсь невідомий звернувся через свого слугу до трьох перших лицарів у другій сімці з проханням поступитися йому правом виклику Філіпа Аквітанського й отримав від них згоду. Звісна річ, Філіпові було цікаво, хто ж так прагне битися з ним.
Одинадцятим у списку значився Серхіо де Авіла-і-Сан-Хосе. Філіп знав цього кастільського кабальєро і недолюблював його за відверту симпатію до єзуїтів, до того ж той належав до партії ґрафа Саламанки, номінальним вождем якої був Фернандо де Уельва, — та разом з тим, ніяких конфліктів особистого характеру між ними досі не виникало.
— Дивно, — промимрив Філіп. — Дуже дивно… До речі, Ґабріелю, тебе не дивує, що першим виявився Хайме де Барейро?
Ґабріель, що виконував на турнірі обов’язки його головного зброєносця, заперечно похитав головою:
— Анітрохи не дивує. Це все Інморте начаклував.
Філіп криво всміхнувся. Він скептично ставився до вигадок про чаклунські здібності ґросмейстера єзуїтів. І вже тим більше не вірив, що Інморте міг начаклувати, перебуваючи за сотні миль від Памплони.
Закінчивши зі списком лицарів, що мали змагатися з призвідниками, головний герольд виголосив пишномовну і вкрай банальну сентенцію про лицарську доблесть, немеркнучу славу ратних подвигів, любов прекрасних дам і все таке інше. Король Наварри дав знак рукою, маршал-розпорядник турніру повторив його жест, заграли сурми, заглушивши останні слова герольда, і на арену виїхали сім перших лицарів.
— Могутній та грізний сеньйор Хайме, ґраф де Барейро, — оголосив герольд і зробив виразну паузу.
Вершник у чорних, як ніч, латах повагом наблизився до першого від помосту шатра і торкнувся списом щита.
— Викликає на поєдинок могутнього та грізного сеньйора Александра, ґрафа Біскайського.