— Ага. — Філіп сів навпочіпки, швидко оглянув подарунки і, гмикнувши, сказав: — Ні панчіх, ні підв’язок, як я розумію, немає.
— Чого-чого? — здивовано перепитав Ґабріель.
— Ще б пак, — ніби не чуючи його, продовжував Філіп. — Занадто вишукана публіка для таких пікантних подарунків… Стоп! — Він видобув з купи чудової роботи брошку й пильно роздивився її з усіх боків. — Оце так! Якщо тільки я не помиляюся… Ґабріелю, ти часом не пам’ятаєш, хто її прислав?
— Принцеса Кастільська, — замість нього відповів Марк д’Арінсаль. — Цебто, пані Бланка. Подарунки приймав я.
Задоволено муркочучи, Філіп приколов брошку до свого камзола.
— Нехай Монтіні показиться.
— Щодо Монтіні, монсеньйоре, — озвався д’Обіак. — Є гарні новини.
— Ну?
— Сьогодні йому добряче нам’яли боки, коли серед простолюду зчинилася бійка.
— Так йому й треба, вискочці! — зрадів Філіп. — Гм… Спасибі за приємну звістку, Маріо.
— Радий вам служити, монсеньйоре.
— Знаю, хлопче. І, будь певен, ціную це. Та на сьогодні твоя служба скінчилася. Як, власне, і Маркова. — Тут він ляснув пальцями лівої руки. — І ще одне. Чий це рукав?
— Однієї юної й дуже симпатичної панночки з оточення принцеси Анни Юлії. Ім’я, на жаль, я забув.
— Атож, згадав! — сказав Філіп. — Я бачив у римській ложі дівчину без рукава… як там її звуть?… Діана Орсіні, ось як! Точно вона. Що ж, візьмемо це до відома. — Він облизнувся. — Ну, все, хлопці, ви вільні. Йдіть спати. Сьогодні чергуватиме Ґабріель.
З цими словами Філіп пройшов у сусідню кімнату, де за допомогою Ґабріеля скинув з себе камзол, черевики та штани й одягся в простору біло-пурпурову тогу — одну з п’яти, подарованих йому імператором Авґустом. Розлігшись на канапі, він солодко потягнувся, широко позіхнув і лише тоді з подивом помітив, що в дверях усе ще тупцює д’Обіак.
— Чого тобі, Маріо?
Хлопець розгублено заморгав.
— Я розраховував, монсеньйоре, чергувати у ваших покоях.
— Чергуватиме Ґабріель, — сухо сказав Філіп. — Йди.
Д’Обіак дурнувато осміхнувся:
— Але ж я розраховував, монсеньйоре…
— А я кажу: йди. Чи щось не так?
— Та ні, монсеньйоре, все гаразд. От тільки…
— Ну, що?
— Я думав, що сьогодні моя черга, і…
— І домовився з Беатою де ла Пенья, — кивнув Філіп. — Що ж, біс з тобою, залишайся. Коли вона прийде?
— Опівночі.
— От опівночі й почнеш… мм… чергування.
— Красно дякую, монсеньйоре! — вклонився паж.
— І без твоєї вдячності якось проживу. Ану, геть звідси, поки я не передумав!
Д’Обіак прожогом вискочив з кімнати і щільно зачинив за собою двері.
Ґабріель підсунув ближче до дивана стілець і сів.
— Цікаво, — промовив Філіп. — Як зараз Марґарита?
— Дуже засмучена, але спокійна, — відповів Ґабріель, хоч запитання було суто риторичним. — Звеліла Констанці де ла Пенья читати їй Новий Заповіт.
— Що саме?
— Здається, Одкровення.
— Це серйозно… Отже, ти бачився з Матільдою?
— Так.
— І як вона?
Ґабріель похнюпився і промовчав.
— Облиш це, братику, — співчутливо сказав Філіп. — Послухайся моєї поради, дай дівчині спокій.
— Ні, — вперто похитав головою Ґабріель. — Я все одно одружуюся з нею. Я завоюю її кохання.
Філіп важко зітхнув:
— Що ж, воля твоя…
Якийсь час обоє мовчали. Філіп лежав горілиць, заплющивши очі. Незважаючи на втому, вираз його обличчя був украй заклопотаний.
— Мабуть, вам час лягати, — озвався врешті Ґабріель.
— А я й так лежу, — напівжартома відповів Філіп.
— Вас щось гризе?
— Вгадав.
— І що ж?
Замість відповіді Філіп схопився з дивана, вступив ногами в капці й повагом пройшовся по кімнаті. Потім повернувся до канапи, сів і видихнув:
— Анна! Я нестямно закохався в неї.
Ґабріель запитливо поглянув на нього:
— Але ж тільки вчора ви казали, що найкраща з жінок…
— Бланка! Звісно, Бланка. Та наразі йдеться не про жінок, а про політику. Як жінка, Анна мене мало приваблює — дарма що зовні вона гарненька й тендітна, надто вже багато в ній усього хлопчачого. А от одружитися з нею я ладен хоч зараз.
Ґабріель розгублено кліпнув очима:
— А що з Марґаритою?
— До дідька Марґариту! — раптом вигукнув Філіп, знову схопився на ноги, але негайно ж сів. — Нехай її розігрують Оска, Шампань та Іверо. А я пас.
— Чому? — спитав Ґабріель, здивований таким бурхливим сплеском емоцій.
— А тому… Втім, гаразд. Поясню все до ладу. От скажи, хто така Марґарита?