— Ти лестиш моєму батьківському самолюбству, Цезарю, — сказав герцоґ.
— Аж ніяк, мій шляхетний вельможо. Це не лестощі, це факт. Мабуть, тобі відомо, що я серйозно займаюся астролоґією, і мої скромні досягнення в цій царині людського знання високо цінуються багатьма видними вченими не лише християнського, а й ісламського світу. Так от, ще вісім років тому я склав гороскоп на твого сина Філіпа, а потім щорічно уточнював отримані результати — зорі цілком певно обіцяють йому велике майбутнє, і що далі, то певніше. А зорі, повір мені, ніколи не брешуть, треба лише правильно розуміти їхню мову. Тепер, сподіваюся, ти розумієш, чому я не хочу втрачати такого зятя, як твій син.
„Ти диви, — подумав герцоґ. — Як збігаються наші бажання! Такої невістки, як Анна, я теж не хочу втрачати“.
— Крім того, — продовжував імператор, — твій син явно потребує значно твердіших ґарантій, ніж моя приватна обіцянка. Адже, повіривши мені на слово, він не зможе одружитися з Марґаритою Наваррською — ми ж не сарацини якісь, чия нечестива віра дозволяє їм мати по чотири дружини.
— Безумовно, Цезарю, — погодився герцоґ.
— В такому разі, ніщо не заважає нам оголосити про майбутні заручини… — Нараз імператор всміхнувся й додав: — А нас, чого доброго, ще назвуть недбалими батьками, коли дізнаються, з яким непристойним поспіхом ми розпорядилися долею наших дітей. Втім, щодо цього в мене є ідея.
Він встав з крісла й підвів руку, закликаючи всіх присутніх до уваги.
— Панове! Я радий повідомити вам приємну для мене і, можливо, цікаву для вас новину. Після тривалих консультацій з високоповажним герцоґом Аквітанським ми, нарешті, дійшли обопільної згоди з усіх принципових моментів, і з почуттям глибокого задоволення я сповіщаю, що віддаю дочку мою Анну за дружину достойному принцові Філіпу, синові вищезгаданого герцоґа.
Вельможі в залі схвально загомоніли — щоправда, не всі. Король Наварри очманіло поглянув на герцоґа та імператора, що роздавали у відповідь на привітання променисті усмішки; потім крадькома ущипнув себе за руку і, пересвідчившись, що не марить, подумки вилаявся. Погані передчуття, що охопили його, коли Філіп обрав королевою любові та краси Анну Юлію Римську, не забарилися справдитись. Ще напередодні донька запевняла його, що її шлюб з Філіпом Аквітанським справа вирішена, — і ось тобі!… А він бо ж так сподівався…
„Ну, все! — злобно подумав король, не в силах стримати зубовий скрегіт. — Годі мені панькатися з нею! Терпіння моє луснуло… Атож, луснуло! — в безсилій люті під’юджував себе він. — Лишилися Оска, Шампань, небожі Педро та Рікард — і от з одним з них вона неодмінно одружиться. А коли впиратиметься, силою приведу її до вівтаря…“
А тим часом імператор, сідаючи в своє крісло, сказав герцоґові:
— Гадаю, вельмишановний, що така ґарантія влаштує всіх нас — і тебе, і мене, і твого сина.
— Безумовно, — кивнув той.
Розділ XXXVIII
у якому Марґарита позбувається мани, а Філіп бачить солодкі сни
Після цього невеличкого, але дуже важливого відступу, повернімося до Філіпа та Марґарити. Як ми вже знаємо, Філіп, залишившись сам на сам з принцесою, сказав:
— Отже, пані, я слухаю. Що привело вас до мене в таку пізню годину?
Марґарита різко схопилася на ноги.
— Чи не могли б ви принаймні не лежати в присутності дами! — в її голосі виразно забриніли істеричні нотки. — Ач, як розляглися! Як… як лінива свиня — ось як!
Філіп зітхнув і прибрав сидяче положення.
— Це даму задовольнить? Чи дама бажає, щоб я впав перед нею навколішки? — стомлено, а тому зі злістю промовив він.
Марґаритине обличчя спалахнуло яскравим рум’янцем обурення.
— Що за тон, пане?! Яка нахабна поведінка! А вирядився — теж мені, римський сенатор!
— Ґалльський, — машинально уточнив Філіп. — Ви мене дивуєте, люба кузино. Я вас не розумію.
Раптом Марґарита вся знітилася, присіла на канапу поруч нього, поклала голову на його плече й тихенько заплакала.
— Ну, це вже нікуди не годиться, — розгублено промимрив Філіп. — Припини негайно!
— Помовч, Філіпе, — крізь сльози заблагала Марґарита. — Прошу тебе, помовч… Жорстокий ти, бездушний!…