— Навідсіч. З тобою я матиму багато клопоту: інші чоловіки не подарують мені твоєї вірності, вони вважатимуть мене нахабним еґоїстом і деспотом, що одноосібно привласнив такий безцінний скарб. Адже ніхто зі здорового розуму не повірить, що ти не зраджуєш мене з власної волі. Про мене розповідатимуть жахливі історії, буцімто я регулярно катую тебе, змушуючи до подружньої вірності. Поступово навколо тебе виникне ореол мучениці… Що таке? Знову плачеш?
— Це я від радості, любий… І трохи — від смутку. Коли ти поїдеш, мені дуже бракуватиме тебе. А ти? Ти хоч зрідка згадуватимеш мене?
— Ах, любонько, — сонно пробурмотів Філіп. — Я ніколи не забуду тебе. У тебе таке досконале тіло, ти така палка, така ніжна, така чарівна…
— А як же ґалльська корона? — похопилася Марґарита. — Ми ж з тобою… Певніше, ти… Невже ти відмовишся від своїх претензій на ґалльську корону? Не вірю. Не можу повірити. Ти напевно щось затіваєш — але що?
Філіп не відповів. Втома, нарешті, здолала його, і він заснув мертвим сном. Марґарита ніжно торкнулася губами до його лоба, потім тихенько вибралася з ліжка і неквапно одяглася. Видобувши зі свічника запалену свічку, вона востаннє поглянула на сплячого Філіп — і саме тієї миті його обличчя осяяла щаслива й безтурботна усмішка.
„Цікаво, що йому сниться? — думала Марґарита, прямуючи до дверей. — Чи хто?… Може, Бланка?… А втім, це не важливо. Між нами все скінчено. Назавжди. Безповоротно… Так! — переконувала вона себе. — Безповоротно! Він мій злий ґеній. Я не можу кохати його… Дякую тобі, Господи, що ти звільнив мене від цього чудовиська. І нехай тепер йому сниться хто завгодно — та тільки не я…“
А Філіпу снилися Періґор, Руерґ та Ґотія. У його віщому сні вони уявлялись йому трьома сходинками на підвищення перед вівтарем у соборі Святого Павла в Тулузі, де за традицією відбувається коронація королів Ґаллії. І бачив він усипану коштовними каменями золоту корону королівства Ґалльського, яку покладає на його чоло Марк де Філіппо, архієпископ Тулузький, вінчаючи свого єдинокровного брата на царство в одній з наймогутніших європейських держав…
Розділ XXXIX
Брат і сестра
Двері тихо прочинилися, і до спальні, освітленої двома огарками свічок, увійшла струнка рудоволоса дівчина, одягнена в сукню з темно-коричневого оксамиту, оперезану довкола талії широким, шитим срібними нитками поясом.
Вона роззирнулася і скрушно похитала головою. У кімнаті панував цілковитий безлад, на підлозі було розкидане вбрання, а його власник, юнак років двадцяти зі скуйовдженим русявим волоссям, лежав у розібраному ліжку, увіткнувшись лицем у подушку. Він навіть не ворухнувся, коли відчинялися й зачинялися двері, мабуть, не розчувши їхнього тихого скрипу.
— Ти ще не спиш, Рікарде? — пошепки спитала дівчина.
Юнак повернув голову і втупився в неї тьмяним поглядом. Темні кола під очима — чи то від недосипання, а чи від частих пиятик, — робили його схожим на єнота.
— Привіт, Геленко, — силувано посміхнувся він. — Що ти тут робиш серед ночі?
— Оце прийшла подивитися, як ти живеш.
— Ну і як?
— Бачу, що так собі, поганенько. — Гелена вмостилася на краю ліжка й докірливо похитала головою. — І сам розклеївся, і слуг своїх геть розпустив. Я, до речі, не зустріла жодного. Де вони?
— Хтозна, — недбало знизав плечима Рікард. — А власне, мені начхати.
Гелена взяла його за руку і співчутливо глянула йому в очі.
— Ну, хіба можна так, братику, — лагідно мовила вона. — Ходиш, мов неприкаяний, поводишся, як несповна розуму. На тебе вже починають косо дивитися.
— Нехай собі дивляться, щоб їх усіх покорчило. А мені це байдужісінько.
— Подумай тоді про нашу родину. Ти ж плямуєш її репутацію. Мало того, що загрузнув у боргах, так іще даєш поживу для різних пліток… До речі, ти розмовляв з батьком?
— Коли?
— Так, зрозуміло. Отже, він не захотів навіть побачитися з тобою перед від’їздом. Про маму я вже й не кажу, вона…
Рікард миттю схопився, сів у ліжку й розгублено заморгав.
— Вони що, поїхали?
— Так, — кивнула Гелена. — В Калагорру.
— Коли?
— Сьогодні вранці. Вони вирішили не залишатися на свята. Забрали обох сестричок і поїхали.
— Але чому?
— А ти не здогадуєшся?
— Невже через мене?
— Через кого ж іще! Зрозумій нарешті, що їм соромно за тебе, за твою поведінку. Мама дуже зла, а батько… Е, що й казати! Ти завжди був його улюбленцем, він так пишався тобою, а тепер… Тепер йому так соромно за тебе!