— Ну, то нехай відречеться від мене, коли йому соромно. Нехай позбавить мене спадку — тоді й за моїми боргами може не платити.
— Що ти таке верзеш?! — у відчаї вигукнула Гелена. — Та ти просто здурів! Схаменися, братику!
Якась мить Рікард нерозуміюче дивився на сестру, потім різко притягнув її до себе й увіткнувся лицем у її плече.
— Пробач, Геленко, я сам не знаю, що кажу… Це безумство! Я з’їхав з глузду, я божевільний…
Гелена ніжно терлася щокою об його волосся. Її вродливе обличчя розплилося в гримаса якоїсь болісної насолоди, а очі млосно блищали.
„От дурна! — думала вона про Марґариту. — Як можна було проміняти його на Красунчика… Так їй і треба!“
— Рікарде, — за хвилю озвалася Гелена. — Не знаю, чи до добра це, та годину тому сталася подія, що має трохи втішити тебе.
Рікард відсторонився. В його очах зблиснув вогник надії.
— Невже Марґарита так образилася на Красунчика, що розірвала заручини?
— Ні, не розірвала, бо…
— Ну от, — похнюпився Рікард. — А ти…
— Господи, який ти нетерплячий! Марґарита не розірвала заручини передусім тому, що ніяких заручин не було.
— То будуть.
— А от і ні! Все це пусті балачки. Насправді Красунчик одружується з нашим небожем.
— З яким ще небожем? — розгублено запитав Рікард.
— Тьху ти! — поморщилася Гелена. — От недотепа! Я кажу про нашого небожа жіночої статі або ж, якщо тобі так більше до вподоби, небоги статі чоловічої.
— Красунчик одружується з Анною?! — нарешті второпав Рікард. — Брешеш!
— А от і не брешу. Виявляється, кузен Авґуст Юлій та герцоґ Аквітанський вже давно ведуть переговори з цього приводу, а сьогодні на банкеті вони оголосили, що незабаром буде підписана шлюбна угода. Тому Красунчик і обрав королевою любові та краси Анну — як свою наречену. А з Марґаритою він, виходить, просто розважався. Нíчого сказати, гарно пошив її в дурні! І якщо вона повірила, що він справді збирається одружитися з нею, то так їй і треба… Рікарде! Що з тобою?
Вона очікувала від нього будь-якої реакції — від несамовитих радощів до цілковитої недовіри, — та тільки не того, що трапилося насправді: він безсило впав на ліжко й зайшовся нестримним плачем.
Гелена присунулася до брата і поклала його голову собі на коліна.
— Та заспокойся ж бо, Рікарде. Що ти як те мале дитя!
Поступово Рікардів плач перейшов у тихі схлипування. Зрештою він угамувався, витер вологе від сліз обличчя об сестрину спідницю, потім підвівся і стиснув її руки в своїх руках.
— Ти повернула мене до життя, Геленко. Я… я наче прокинувся після жахливого сну. Я знов хочу жити… Та для цього мені потрібна Марґарита.
Гелена сумно зітхнула:
— У тебе лише одне на думці — Марґарита. Ти просто зациклився на ній. І чим вона тебе зачарувала, не збагну.
— Я теж не збагну, сестричко. Але вона для мене все, альфа і омега, сенс усього мого життя… Боже, який я дурень! Навіщо я так страждаю через неї?…
— Отож-бо, навіщо? Вона не варта твого мізинця. Це ж справжнє глупство — так побиватися через цю шльондру, виставляти себе на загальне посміховисько, намагатися вкоротити собі віку… Слава Богу, кузен Біскайський повірив, що це через борги.
Рікард похмуро всміхнувся:
— Тут немає нічого дивного. У Александра лише дві пристрасті в житті — гроші та влада, а решта для нього нічого не важить. Тому він охоче повірив, що я так потерпаю через борги і дуже боюся, що батько позбавить мене спадку. Тоді кузен… — Тут Рікард обхопив голову руками і протяжно застогнав. — Господи Ісусе! Як це мерзенно, огидно!… От що, Геленко, я конче мушу поговорити з Марґаритою. Зараз же, негайно!
— Зараз? — перепитала здивована Гелена. — Та ти з глузду з’їхав! Зараз глупа ніч, і Марґарита вже спить… А якщо й не спить, то напевно знає все і зла, як сто гадюк. Не наривайся на скандал, братику, це не кращий спосіб відновити з нею добрі стосунки.
— Справа нагальна, сестричко, — наполягав Рікард. — Державної ваги.
— Навіть якщо й державної ваги, — зауважила Гелена, — все одно до ранку зачекає. Нічого за кілька годин не трапиться.
— Ні, трапиться. Зі мною трапиться. Я не витримаю ще кілька годин з таким тягарем на серці.
— То поділися зі мною. Розкажи, що тебе гризе. Адже ніхто не розуміє тебе краще, ніж я.
— Ні. Я скажу тільки Марґариті.
Гелені так і не вдалося переконати брата. Зазвичай Рікард ні з чим від неї не крився, він звіряв їй усі свої таємниці, проте цього разу навідсіч відмовлявся розповісти, в чім річ, і врешті-решт вона мусила поступитися.
— Гаразд, — з зітханням погодилася Гелена, — раз ти так наполягаєш, спробую влаштувати тобі цю зустріч. От тільки причепурися хоч трохи — перевдягнися, вмийся, причеши волосся, а то зараз ти швидше схожий на якогось страховидла, ніж на людину.