Коли ж йому доповіли про нічну зустріч Рікарда з принцесою, ґраф у паніці зважився був на втечу, навіть пробрався таємним ходом до передмістя Памплони, де тримав напоготові кінну заставу; але в кінцевому підсумку виявилося, що справи не такі вже й кепські. Судячи з усього, Марґарита не збиралась миритися з колишнім коханцем, а той, в свою чергу, вирішив не втрачати нагоди одним махом поправити своє фінансове становище і відвести від себе загрозу позбавлення спадку.
Тепер Александр міг спокійно приступити до усунення Рікарда, влаштувавши йому нещасний випадок, але… Успіх його ґрандіозного за своєю зухвалістю задуму багато в чому залежав від кузена Іверо, якому відводилася ключова роль в майбутньому фарсі, і переписати сценарій для когось іншого не уявлялося за можливе. В Александра був небагатий вибір — або відмовитися від свого плану і сховати кінці у воду, або ж ризикнути, сподіваючись, що безумство, пожадливість та ненависть візьмуть у Рікардові гору над совістю, а його незлагода з Марґаритою триватиме й надалі.
Вибір здавався очевидним — ставка була така висока, що виправдовувала будь-який ризик, — а проте ґраф довго вагався, перш ніж ухвалити остаточне рішення. Варто йому було згадати про совість, і вона тут як тут — вірніше, те, що лишилося від неї після багатьох років морального вихолощування. „Ти такий добрий“, — сказала Жоанна. „Добрий… Добрий… Добрий…“ — мов удари дзвону, лунало в його голові. Це й був голос совісті. Жоанна замінювала йому втрачену совість — а тепер він втратив і її. Вона пішла… І хоч він сам вирішив відмовитися від неї — тієї пам’ятної ночі, два тижні тому, — та все ж вона пішла. І сказала на прощання: „Ти такий добрий… добрий… добрий…“
— Замовкни, клята! — схопившись за голову, простогнав Александр. — Замовкни! Замовкни! Замовкни!…
Він втратив свою совість — навіть ту, що не була його власною. Однак тепер совість йому ні до чого — ні своя, ні чужа. Корона лежить за межами добра і зла, над нею не владні етичні закони.
Розділ XLII
Турнір і навколо нього
Коли наступного дня вранці Філіп прийшов до Анни, щоб згідно зі звичаєм супроводити королеву любові та краси на ристалище, вона вітала його такими словами:
— Отже, принце, тепер ти мій наречений?
— Так, принцесо, — відповів він, ввічливо поцілувавши її руку. — Учора ввечері Цезар, батько твій, дав свою згоду на наш шлюб.
— В такому разі, чом ти цілуєш тільки мою руку? — з лукавим виглядом спитала Анна. — Ніколи б не подумала, що ти такий сором’язливий!
Від несподіванки Філіп сторопів. Хоча свідки цієї сцени були всі свої — герцоґ, імператор, їхні придворні та Аннині фрейліни, — йому стало трохи ніяково. І поки Філіп квапливо вигадував якусь дотепну відповідь, Авґуст ХII із задоволеною усмішкою порадив доньці:
— А ти сама поцілуй нареченого, Анно.
Ну що ж, коли жінка просить… Під схвальний гомін присутніх Філіп легенько обійняв Анну за талію і нахилив голову з наміром по-братському цмокнути її, але щойно їхні губи зустрілися, вона негайно перехопила ініціативу, всім тілом притислася до нього і міцно, взасос поцілувала його, уміло працюючи зубами та язиком. Її поцілунок виказував хоч і не надто великий, та все ж достатній досвід, і був не по-жіночому аґресивний.
„От тобі, бісе, й кропило! — подумки вилаявся Філіп. В його пам’яті миттю зринули деякі туманні чутки про дивні захоплення римської принцеси, потім він пригадав, з яким виразом обличчя вона вчора на бенкеті схвалила його інтерес до Бланки, і остаточно очманів: — Чорти лисі! Виходить, всі ці плітки не пуста балаканина. Моя люба дівчинка справді бавиться з подружками…“
Згодом, коли вони їхали на чолі святкової процесії до ристалища, Анна зробила Філіпові знак, щоб він нахилився до її носилок.
— А ти гарно цілуєшся, мій принце, — сказала вона. — Мені сподобалося.
— Ти теж не в тім’я бита, — відповів Філіп, намагаючись приховати свою розгубленість під маскою вдаваної грубості. Хлоп’яча прямолінійність Анни, її безпосередність, що начисто відкидала властиві жінкам манірність та кокетство, раз за разом збивали його з пантелику, і він знай губився, мов недосвідчений юнак. — Я перепрошую за нескромне запитання, принцесо, але…
— Якщо тебе цікавить, чи незаймана я, — перебила його Анна, — то так. Чоловіків у мене ще не було.