— Філіпе!
Він зміряв його тендітну постать ласим поглядом і нетерпляче потер руками, ніби наперед смакуючи якийсь вишуканий делікатес.
— Страшенно люблю незайманих, — повідомив він. — А ти справді незаймана. Ти цнотливе й незіпсуте дівча, чисте душею та помислами, гідна вихованка черниць-кармеліток. — Його очі заблищали якимсь дивним, незбагненним поєднанням ніжності та хтивості. — Я навчу тебе кохатися, Бланко. Навчу, що немає нічого сороміцького в тих пестощах, що ними чоловік обдаровує жінку і навзаєм, якщо це робиться з обопільної згоди, дає їм обом насолоду і не шкодить їхньому здоров’ю… Скажи: „хочу“, любонько. Одне-єдине слово чи просто кивок голови — і зі мною ти пізнаєш таку втіху, якої ще не знала ніколи і ні з ким.
— Та ви просто чудовисько! — вражено вигукнула Бланка.
— Так, я чудовисько, — ствердив Філіп, притягаючи її до себе. — Я дракон. Грр!
Він спробував ухопити зубами її носик. Бланка ухилилась і нагородила його ще одним ляпасом.
— Відпустіть мене, ви, п’яна свинюко!
— Я не свинюка, я дракон. П’яний дракон. А ти знаєш, кохана, що найбільше полюбляють дракони — і п’яні і тверезі? Вони просто обожнюють їсти гарненьких таких, смачненьких дівчат — як от ти, скажімо. А позаяк я дракон, голодний і п’яний дракон, то зараз я тебе з’ї-і-ім! — останнє слово Філіп прогарчав.
Однією рукою він притиснув Бланку до себе, а іншою заходився розстібати її корсаж. Вона пручалася, звивалася, брикалась і хвицалась, проте вирватися з його обіймів їй не вдавалося.
— Припиніть негайно! Я вас битиму.
— Бий, — байдуже відказав Філіп. Він якраз зосередив усю увагу на застібках, які чомусь не хотіли виконувати свого найголовнішого призначення — розстібатися.
— Я кусатимуся, — попередила Бланка.
— Про це я тільки і мрію, — запевнив її Філіп.
— Негідник ти! — сказала вона і раптом схлипнула.
Філіп облишив Бланчин корсаж, узяв її за підборіддя й зазирнув їй у вічі. На її довгих віях, ніби краплі роси, блищали сльози.
— Що таке, серденько? Чому ти плачеш?
— Ви… Ти силкуєш мене. Ти примушуєш…
Він провів великим пальцем по її рожевих губах, які мимохіть напружилися і затремтіли, готові підкоритися найменшому її бажанню.
— А якщо я не силкуватиму, ти погодишся?
— На що?
— Як це на що? Та все на те ж саме — лягти зі мною в ліжечко. Ну, не відмовляйся, сонечко, адже я так тебе хочу. Я нікого іншого досі не хотів — ось як я тебе хочу!
Бланка заперечно похитала головою:
— Ні, Філіпе.
— Але ж чому, чому? Невже я не подобаюся тобі?
Бланка промовчала. Продовжуючи тримати її в обіймах, Філіп вільною рукою погладив крізь тканину спідниць і сукні її стегно, відтак пробіг пальцями вздовж стану аж до грудей, полоскотав її підборіддя, шию, за вушком… Бланка глибоко й часто дихала, вся паленіючи від сорому й солодкого збудження.
— Невже я не подобаюся тобі? — повторив своє запитання Філіп.
— Чом же, подобаєшся, — тремтливим голосом, мало не благально, відповіла Бланка. Якось само собою вона перейшла на ти, розуміючи, що за цих обставин звертання у множині виглядало б щонайменше комічно. — Навіть дуже подобаєшся. Але я кохаю іншого.
— Пана де Монтіні?
— Так.
— А якби не кохала його, погодилася б стати моєю?
Бланка збентежено опустила очі.
— Так, — після хвилинної мовчанки сказала вона. — Тоді б я погодилася.
Філіп зітхнув і просто поклав руку їй на коліно.
— Ти помиляєшся, Бланко. Насправді ти не кохаєш Монтіні, ти просто захоплена ним. Ти не можеш його любити, я цього певен.
— І, либонь, тому, — саркастично мовила вона, — що він мені не рівня?
— Аж ніяк, сонечко. Я з власного досвіду знаю, що кохання не зважає на кастові забобони. Але зараз ідеться про інше.
— Про що?
— Саме про те, як ти сприйняла мої поради Ґабріелеві.
— Це паскудство!
— Отож-бо. Ти вважаєш це паскудством — і не лише те, що я дав ці поради в присутності жінок, а й те, що я взагалі даю такі поради. Отже, ви з Монтіні нічого такого не…