— Що таке? — хором промовили вони.
— Нічого особливого, — відмахнувся той. — Це наш з Сімоном секрет, і я не збираюся видавати його… У тому разі, певна річ, — вагомо додав Шатоф’єр, — якщо він буде гарним хлопчиком і в усьому слухатиметься дядечка Ернана… Отже, припустімо, що Марія Араґонська чимось дуже допекла Сімонові, так допекла, що він вирішив поквитатися з нею. І ось, темної ночі, коли всі полягали спати, він, сховавши на грудях кинджал, виходить від себе, ніким не помічений пробирається верхнім коридором ґалереї в північну башту, тихо стукає в двері пані Марії… — Тут Ернан розгублено замовк і похитав головою.
— Ну! — поквапив його Філіп. — Що далі?
— Далі нічого, — скрушно зітхнув Шатоф’єр. — Я вибрав невдалий приклад. Ні пані Марія, ні її покоївка не впустять Сімона досередини, а швидше за все зчинять ґвалт і викличуть варту.
— Але суть твоїх міркувань я збагнув. Хтось із нас, принців, виявивши певну обережність, може прийти серед ночі до котроїсь з принцес, залишитися з нею сам на сам, ніби для серйозної розмови, вправно перерізати їй горло — так, щоб вона не пискнула, потім уколошкати покоївку, як єдиного свідка, і спокійно повернутися до себе… Та ні, це дурниці!
— Аж ніяк, — авторитетно заявив Ернан. — Ніякі це не дурниці. Саме так збирається вчинити Рікард Іверо з принцесою Марґаритою.
— О, Боже! — перелякано вискнув Сімон.
— Коли? — запитав практичний Ґастон.
— Чорти лисі! — сказав Філіп. — Ти це серйозно?
— Серйозніше бути не може. Ти пам’ятаєш нашу першу розмову про лурдського лісничого?
— Так, — відповів Філіп, стріливши поглядом у Сімона. — Здається, це було на ристалищі…
— Атож, на ристалищі. У твоєму шатрі. А коли ви з Сімоном поїхали, я заснув, і бачився мені страшний сон…
Зрозуміло, Ернан розповів друзям не про підступних сарацинів зі свого сну, а про не менш підступних християн, що мали звичай обговорювати свої злочинні плани арабською мовою.
Філіп, Ґастон та Сімон слухали його уважно, не перебиваючи. Коли Ернан скінчив, у кімнаті запала могильна тиша — всі троє, кожен у міру своїх розумових здібностей, переварювали отриману інформацію.
— Матір Божа! — нарешті озвався Філіп. — Ґраф Біскайський, віконт Іверо!… Хто б міг подумати!
— Отож-то й воно! Ніхто б на них не подумав. Ґрафа тут немає. Він натхненник і орґанізатор замаху, і залишився в Памплоні, щоб ніхто не запідозрив його в причетності до вбивства…
— Не зовсім так, — перебив Ернана Філіп. — Марґарита взагалі не запрошувала його до Кастель-Бланко.
— Це неістотно. Головне, що ґраф буде поза підозрою. А Рікарда Іверо нишком зробить свою чорну справу і звалить всю провину на іншого.
— Як? — поцікавився Ґастон.
— Цього я не знаю. Можливо, він збирається залишити на місці злочину якусь річ, що незаперечно вказуватиме на когось із гостей. Є безліч різних способів.
— Схоже, я знаю, кому відводиться роль цапа-відбувайла, — сказав Філіп.
— І кому ж?
— Гадаю, Річардові Гамільтону. Він запрошений сюди на прохання Еріка Датського, але насправді ініціатива належала Гелені Іверо. Цілком можливо, що її попросив про це брат.
Ернан схвально гмикнув:
— Можливо, можливо. В кожнім разі, коли я дізнався, що Гамільтон їде з нами, на нього-то я й подумав.
— Але чому? — озвався Сімон. — Чому вони хочуть убити Марґариту?
Ґастон з гучним стогоном видихнув повітря:
— Невже тобі не втямки, що після смерті Марґарити наступником престолу стане ґраф Біскайський?
— Ну… Це я розумію. Справді розумію, Ґастоне, і не дивися на мене такими очима. Мені йдеться не про ґрафа, а про віконта Іверо. Чому він хоче вбити Марґариту? Він же любить її.
— Від любові до ненависті один крок, дитинко, — поблажливо відповів Ернан. — Віконт не просто любить її, він любить її шалено і, видно, остаточно стратився розуму, коли вона знехтувала ним. Він витратив на подарунки їй величезні гроші, по самі вуха загруз у боргах, євреї-лихварі зацькували його, вимагаючи негайно розплатитися по векселях. На нього обрушився гнів батьків. Як мені стало відомо, ґраф Іверо навіть погрожував позбавити його спадку, а тут ще Марґарита послала його подалі й кинулася на шию Філіпові. — Ернан важко зітхнув. — Словом, було від чого збожеволіти. Я розумію його, співчуваю — але не виправдовую. Не люблю слабодухих людей, часом вони здатні на такі вчинки, що аж моторошно стає. Перше, що утнув Рікард Іверо, отримавши відставку, це спробував накласти на себе руки. Але тут йому недоречно завадив ґраф Біскайський…
— Звідки ти знаєш?! — здивувався Філіп. — Це ж трималося в найсуворішій таємниці.